Читати книгу - "Зникнення Стефані Мейлер, Жоель Дікер"

Джеремі чекав на нього в кабінети там була і Міранда. Джеремі був розлючений. «Ти шпигуєш за мною, — сказав він Майклові. — Хочеш піти у поліцію, так?» Майкл присягався, що ні, але Джеремі й слухати не хотів. Він звелів Костіко відлупцювати його. Побивши його, вони взялися до Міранди.

Вони довго її катували. Так її побили, що дівчина кілька тижнів на люди не могла вийти.

Після того випадку Майкл із Тедом Тенненбаумом, остерігаючись, що їх побачать разом, зустрічалися й далі, але далеко від Орфеї, в недоступній місцині, щоб їх не побачили. Тед сказав Майклові:

— Ми не вб’ємо Джеремі. Треба знайти когось, хто нічого про нього не знає й переконати, щоб він його вбив.

— А хто погодиться на таке?

— Той, кому потрібна така сама послуга. Ми вб’ємо когось і для нього. Когось незнайомого. Поліція ніколи не докопається до нас.

— Треба буде вбити когось такого, хто нам не зробив нічого поганого?

— Повір, — сказав Тед Тенненбаум, — мені теж це не подобається, але виходу нема.

Подумавши, Майкл розважив, що це буде єдина нагода, щоб порятувати Міранду. Він ладен був на все задля неї.

Проблема полягала в тому, щоб знайти партнера, який був би не пов’язаний із ними. А як це зробити? Не могли ж вони дати оголошення.

Минуло півтора місяця. Коли вони вже втратили надію знайти когось, у середині червня Тед сказав:

— Здається, я знайшов такого чоловіка.

— Хто він?

— Тобі ліпше цього не знати.

*

— То ви не знали, хто був тим партнером, якого знайшов Тенненбаум? — запитав Дерек.

— Авжеж, не знав, — відказав Майкл. — Тед Тенненбаум був посередником, тільки він знав, хто були виконавці. Отак ми заплутали обидва сліди. Поліція не могла вийти на нас, бо ми не знали один одного. Крім Тенненбаума, але він не розколовся б. Щоб бути певним, що ми не матимемо ніяких контактів, Тенненбаум домовився з партнером про спосіб обміну іменами жертв. Він сказав йому приблизно так: «Не треба нам розмовляти, не треба зустрічатися. Першого липня підіть до книгарні. Там є відділ, куди ніхто не заглядає, з книжками місцевих авторів. Оберіть одну й напишіть усередині ім’я особи, яку ви замовили. Але не відкритим текстом. Підкресліть слова, де перша літера відповідає літері імені й прізвища тієї особи. Це буде сигналом».

— І ви вписали ім’я Джеремі Фолта, — сказала Анна.

— Так, у п’єсі Кірка Гарві. Наш партнер обрав книжку про театральний фестиваль. Він позначив там Меґан Падалін. Отож ми мали вбити її, оту гарненьку продавчиню з книгарні. Ми почали стежити за нею. Вона щодня бігала в парку Пенфілд-Крісчент. Ми вирішили наїхати на неї автомобілем. Залишалося тільки визначити, коли це вчинити. Вочевидь нашому партнерові спало на думку те саме: шістнадцятого червня Джеремі Фолт загинув у автокатастрофі. Але при цьому сталося непередбачене: він довго конав, і його могли врятувати. Цього не можна було допустити. Ми з Тедом були вдатні стрільці. Мене батько навчив стріляти з карабіна ще змалку. Казав, що я справжній талант. Ми вирішили вбити Меґан з вогнепальної зброї. Так було надійніше.

*

20 липня 1994 року

Тед знайшов Майкла на паркувальному майданчику, де не було більше нікого.

— Треба зробити це, старий. Треба вбити цю дівчину.

— А не можна якось відмовитися від цього? — скривився Майкл. Аж тепер він усвідомив, що від нього хочуть.

— Та і мені хотілося б відмовитися, але треба виконувати умови угоди. Якщо партнер подумає, що ми його пошили в дурні, то може відплатити нам. Я чув, що казала Меґан у книгарні. Вона не піде на відкриття фестивалю. Вийде побігати, як ото робить щовечора, і на вулиці о тій порі нікого не буде. Цієї нагоди не можна проґавити.

— Авжеж, усі будуть на відкритті фестивалю, — пробурмотів Майкл.

— Так, — сказав Тед, вкладаючи йому в долоню «беретту». — На. Номер серії спиляли. Ніхто не дістанеться до тебе.

— А чому я? Чому ти цього не зробиш?

— Бо я знаю замовника. Треба, щоб це зробив ти, тоді ми заплутаємо всі сліди. Навіть якщо поліція тебе допитуватиме, ти нічого не зможеш сказати. Повір мені, це бездоганна схема. Крім того, ти казав, що дуже добре стріляєш, так? Уб’єш ту дівчину, і ми будемо вільні. Нарешті.

*

— Отож 30 липня 1994 року ви почали діяти, — сказав Дерек.

— Так. Тенненбаум сказав, що супроводжуватиме мене і попросив зайти по нього у Великий театр. Того вечора він був черговим пожежником. Поставив свою вантажівку перед службовим входом, щоб усі помітили її і щоб це було для нього алібі. Ми удвох подалися до вулиці Пенфілд. Скрізь було порожньо. Меґан була вже в парку. Пригадую, я зиркнув на годинник: 19 година 10 хвилин. 30 липня 1994 року о дев’ятнадцятій десять я повинен був забрати людське життя. Вдихнув повітря й чимдуж побіг до Меґан. Вона спершу не втямила, що діється. Я вистрілив двічі. Схибив. Вона кинулася тікати до будинку міського голови. Я зупинився, зачекав, коли її постать опиниться в прорізі прицілу і вистрілив ще раз. Вона впала. Я підійшов і вистрілив їй у голову. Хотів упевнитися, що вона мертва. Мені аж полегшало. То було щось нереальне. І тоді я помітив, що син міського голови відсунув фіранку і дивиться на мене крізь вікно. Що він там робив? Чому не був у Великому театрі разом із батьками? Усе це сталося за якусь частку секунди. Я й не думав ні про що. Мене охопила паніка, я кинувся до дверей того будинку. Адреналін подвоїв мою снагу. Виламав двері ударом носака. Натрапив на дружину міського голови Леслі, яка пакувала валізи. Постріл стався сам собою. Вона повалилася додолу. Потім я націлився в сина, який намагався втекти. Я вистрілив кілька разів, а потім іще і в матір, щоб мати певність, що вона мертва. Аж почув якийсь гамір у кухні. То був мер Ґордон, який намагався втекти через задні двері. Що мені залишалося, як не вбити і його? Коли я вийшов надвір, Теда вже не було. Я подався до Великого театру, щоб приєднатися до глядачів і