Читати книгу - "Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море"

У великого полярника вже виник новий сміливий план, але він поки що не хотів нікого втаємничувати в нього. Амундсена тепер не кидала думка про використання в полярних експедиціях літаків. «Може, то й добре, що війна завадила мені тоді, в 1914 році, полетіти на машині, побудованій з дерева й полотна», — міркував він.

Тепер з'явилися літаки пової конструкції — з дюралюмінію. Нещодавно літак тину «юнкерс» побив світовий рекорд, протримавшись у повітрі двадцять сім годин. Ця подія розбудила давню мрію Амундсена. Bin захоплено вчитувався в опис чудового польоту. «Оце саме те, що мені треба, — думав він. — Така машина цілком могла б перелетіти Північний Льодовитий океан від Барроу до Шпіцбергену. Я перевірив би, чи немає в океані ще не відкритих островів і, хтозна, може, навіть невідомого материка».

«Невже щастя знов усміхнулося мені? — писав він у щоденнику, повернувшись до Крістіанії і довідавшись, що норвезький стортінг цього разу без будь-яких прохань з його боку виділив йому кредит в сумі півмільйона крон. — Чого раптом така манна з неба? Адже дрейф «Мод» не мав ніяких сенсаційних наслідків».

Та невдовзі Амундсен зрозумів усе. В 1922 році Європа вступила в смугу економічної кризи. Вартість грошей падала мало не з кожним днем. І незабаром виявилося, що жест стортінга був не таким уже й щедрим. Проте Амундсен не втрачав надії, що звершить іще щось у своєму житті, хоч знаменитий лондонський кардіолог, у якого він консультувався, відверто сказав, що стан його здоров'я викликає серйозне занепокоєння.

— Чи не пора вже вам, капітане, подумати про відпочинок? — заявив професор. — Справа тут не у віці, ваше здоров'я підірване постійним перенапруженням. Отруєння вуглекислим газом теж мало серйозні наслідки для вашого серця. Тепер його треба оберігати від перевтоми. Ви повинні подумати про себе, раз і назавжди розпрощавшись з полярними експедиціями. Інакше я не ручаюся за ваше серце.

— Яке щастя, що Ханни Хенрікке вже немає. Вона всі очі виплакала б з горя, побачивши твоїх дочок! Оце так устругнув! Чи мало за тобою дівчат зітхало тут, а ти… — Бетті енергійно поправила білий накрохмалений очіпок, що перехпябився, коли вона обняла свого пестунчика.

— Але ж, моя дорогенька… — пробував перервати потік її слів Руал. — Це не мої дочки, це прийомні…

Стара тільки махнула рукою.

— Я розуміюся на цьому ділі, досить лиш глянути… Мене не обдуриш. Як ти міг! Чому ти раніше нічого мені не казав? Це ж уже великі дівчатка. Ніде правди діти, вони навіть вродливі. Та маленька з чорними очима так і кинулась мені на шию. А в тієї старшої твої очі, тільки вії чорні. Я дала їм тістечка, бавляться там, на веранді. Як ти гадаєш, в якій кімнаті їх помістити?

Руал марно намагався вставити бодай слово.

— Одна втіха, що ти вже вгомонишся нарешті й сидітимеш удома замість гасати по світу. І то добре. А як ти думаєш, що їм приготувати на обід? А то я ніяк не можу порозумітися з ними, не знаю, що вони люблять.

— Їм усе буде до вподоби, Бетті. Усе, що зготуєш, і мені також!

Він полегшено зітхнув, коли згорблена тягарем років нянька зникла за дверима, і зручно всівся у кріслі. Гарно було вдома — тихо, спокійно. Над вікном нависла шапка снігу, і сонце засвітило на ній різнокольорові блискітки. Кущі його улюблених троянд у саду заховалися під білу пухнасту ковдру. Голі лози дикого винограду сміливо вигнались аж під стріху. В каміні полум'я лизало сухі березові поліна, від яких з тріском відпадали і скручувалися білі шматки кори. Вогонь відбивався в олов'яних мисках, що висіли на стіні, і в позолоченій рамі портрета матері над письмовим столом. На якусь мить Руалові здалося, що мати приязно усміхнулась до нього, так, як у давні роки, коли він прибігав з верфі, як тільки вона кликала його, у ті роки, коли все видавалося простим і легким. Він задоволено вслухався у бряжчання посуду на кухні й веселі голоси дівчаток, які, напевне, швидко знайшли спільну мову з Бетті. Лагідна усмішка осяяла обличчя Амундсена, стерши з нього печать суворості.

Через кілька днів Каконіта й Камілла цілком прихилили серце Бетті. Проте сімейна ідилія тривала недовго. Незабаром зчинилася буча. Амундсеи заявив, що від'їжджає, а обох дівчаток віддає до однієї з найкращих шкіл Крістіанії, де вони житимуть в інтернаті.

— У тебе немає серця, Руале! — ображено вигукнула Бетті. — Я ніколи не думала, що ти такий жорстокий. Усе життя мріяла, що виховуватиму твоїх дітей… Стара я, то правда, але хто ж краще подбає про них, ніж я? Якби це бачила Ханна Хенрікке…

Даремно він тлумачив їй, що його прийомні доньки повинні вчитися, що сам він приїхав ненадовго, що… Бетті тільки головою хитала. А коли настав час прощатися, вона, тамуючи зітхання, спитала тихо:

— Руале, а коли ти повернешся, привезеш їхню матір? Обіцяй мені. Добре?

Бетті нічому не вірила, нічого не зрозуміла і нічого не хотіла знати. Полюбила обох дівчаток з далекої Чукотки щиро, по-материнському і сердилась на цього непоправного «хлопчиська», що знову покидав домівку і віявся бозна-чого у далекий невідомий світ.

Амундсен з прийомними дочками. Камілла ліворуч, праворуч Каконіта.

На небі гасли останні зірки, коли сріблястий літак, описавши перше велике коло, почав усе вище підніматися вгору. За кожним колом хмарочоси Манхеттена ставали менші й менші. Ще одне прощальне коло — і обриси Нью-Йорка розпливлись у ранковому тумані.

Амундсен схвильовано