Читати книгу - "Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море"

Під час кількох зимівель на «Мод» я мав нагоду ближче познайомитися і з товаришами Руала Амундсена по його попередніх експедиціях. Усі вони підкреслювали, що з ним почувають себе безпечно. Він мав якесь надзвичайне вміння передбачати труднощі й перешкоди, що для всіх були несподіваними, і відважно долати їх. Він ніколи не виходив непідготовлений назустріч невідомому. Не випробовував долю, не будучи впевнений у своїх силах. Товариші по експедиціях любили його і ладні були піти за ним хоч у самісіньке пекло. Вони відчували його велику братерську любов і віддячували йому сторицею. Вони ніколи не критикували його, нічого від нього не вимагали.

«У надзвичайно важких умовах, таких не схожих на умови нашого звичайного життя, він учив нас, оберігав, опікувався нами. «Це золоте серце, заховане під сталевим панциром», — сказав мені якось Хельмер Хансен. І так воно й було насправді. Люди заміняли Амундсену домівку, а товариші — родину. Хай навіть наш капітан і не обзавівся своею сім'єю — у нього було стільки сімей, скільки друзів на судні. Він знав життя кожного з нас, як своє власне, і поділяв з нами наші турботи і радощі. Коли він повертався на батьківщину, наші домівки були його домівкою, а наша відданість заміняла йому жіноче серце, яке билося б тільки для нього».

На побережжі, біля мису Серце-Камінь, несподівапих прибульців радо зустрів невеликий гурт місцевих жителів-чукчів, які мешкали у трьох убогих ярангах, що здалека скидалися на шапки величезних боровиків.

Доктор Свердруп, який провадив антропологічні дослідження і цікавився життям народів Далекої Півночі, переселився на берег до чукчів. Утрьох важко було впоратися із щоденною роботою на судні, і тому Амундсен часто користався з послуг місцевих жителів, таких же приязних і доброзичливих, як і ескімоси на острові Принца Уельського.

Один з них, на ім'я Какот, став мало не членом команди «Мод». За миску супу він вправно виконував будь-яку роботу. Якось уранці в каюту Амундсена вбіг обурений Олонкін.

— Капітане, Какот зник, узявши з кухні мішок з продуктами.

Амундсен не повірив своїм вухам.

— Продуктів не жаль, у нас їх досить. Але чому він так вчинив? Я міг би поручитися за нього головою.

Через кілька днів у шалену заметіль молодий чукча повернувся на «Мод». Не струсивши з себе снігу, як то завжди робив, Какот став на порозі кают-компанії. На його смаглявому плескатому обличчі малювався розпач. Він мовчки розгорнув поли хутряної одежини. Какот був не сам: з-під ошмаття шкур перелякано дивилися великі чорні очі малої виснаженої дитини, яку він приніс з собою.

— Я надто пізно повернувся додому. В яранзі вже нічого було їсти; моя дружина померла, віддавши останній шматок Каконіті. Я привіз її до тебе, капітане, — промовив чукча мертвим, дерев'яним голосом.

Він ні на що не сподівався, нічого не просив.

Ніби догадавшись, що йдеться про неї, дівчинка, мружачись від яскравого світла лампи, простягла худі рученята до Амундсена. Не роздумуючи, він узяв на руки легеньке, мов пір'їнка, дитя, і в його серці розлилося тепло.

— Ти правильно зробив, Какоте, — серйозно промовив Амундсен, усміхаючись очима дитині.

Відтоді Каконіта стала найповажнішою особою на «Мод».

Знаючи, що мала чукчанка може годинами простоювати на палубі, чекаючи його, Амундсен тепер раніше повертався з своїх прогулянок на березі. Коли його не було, дівчинку ніхто не міг змусити взяти в рот дуже смачний коржик чи шматочок улюбленого шоколаду.

— Тоді, як повернеться капітан, — незмінно відповідала вона почутими від інших словами.

Какот втішався, дивлячись на личко доньки, що з кожним тижнем усе більше округлювалось. У великих чорних очах Каконіти вже не було смутку.

— Якщо хочеш, я заберу її з собою в Норвегію, виховаю, вона закінчить школу, — сказав якось Амундсен Какотові.

Молодий чукча вдячно подивився на нього.

— Нехай буде так, капітане, я сам не знаю, що з нею робити. Коли ви попливете звідси, вона знову голодуватиме.

— Нехай буде так, капітане, — повторило, як папуга, дівча, не розуміючи, про що йде мова.

— Гаразд, з цієї хвилини ти моя, — відповів Амундсен, і його охопило почуття якоїсь гіркої ніжності.

Через кілька днів на «Мод» прибув трапер, який торгував хутром — виходець із Австралії. Його дружина, дочка вождя одного з сибірських племен, народила йому сімнадцятеро дітей. Побачивши, яким піклуванням оточили на «Мод» Каконіту, він попросив Амундсена, щоб той, відпливаючи восени в Європу, взяв із собою його дванадцятирічну доньку Каміллу й віддав її у якусь хорошу школу в Крістіанії.

Камілла, смаглява, як мати, й голубоока, як батько, одразу ж подружилася з малою чукчанкою, швидко прихилила серце Амундсена й здобула симпатію всього екіпажу.

— Ваш паспорт?

Чиновник швидко розкрив документ, кинув оком на фотографію, потім на довгу, посріблену бороду, на великі темні окуляри, за якими ховались очі пасажира, і, зніяковівши сказав:

— Пробачте, містере Джонсон, я помилився. Ви так схожі на одного чоловіка, що я подумав… Дуже перепрошую. Які гарні у вас дочки, — докинув він, з цікавістю позираючи на дівчаток, екзотична врода яких впадала в очі.

Містер Джонсон, мешканець Нью-Йорка, сходив уже по трапу на берег, а чиновник усе дивився йому вслід.

— Ці широкі плечі, постава, цей ніс… Я дав би голову на відріз, що це наш Амундсен, — промимрив він собі під ніс.

Чиновник таможні таки мав гостре око. Чоловік з великою бородою, в окулярах справді був Амундсен. З'явився він у Норвегію з американським паспортом, під чужим прізвищем. Це вперше Амундсен повертався на батьківщину, не здобувши сенсаційної перемоги. І тепер прагнув тільки одного — щоб