Читати книгу - "Сповідь відьом"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Це добра ознака.
— Що? Що їх немає вдома? — розгублено спитав Метью.
— Ні, тиша. Цей будинок відомий своєю поганою поведінкою, коли в ньому з’являються нові люди.
— То в ньому живуть привиди? — з цікавістю спитав Метью.
— Ми — відьми, і тому, ясна річ, в цьому будинку водяться привиди. Але це ще не все. Цей будинок… він — живий. Він має власні уявлення про гостей, і чим більше тут Бішопів, тим гірше він реагує. Саме тому Сара та Емілі й поїхали.
Краєм ока я помітила, як вигулькнула і різко зникла розмита фосфоресцентна пляма. Я повернула голову: біля каміна вітальні в незнайомому мені кріслі-гойдалці сиділа моя давно померла бабуся, яку я навіть не застала живою. Так само молода й квітуча, як на весільному фото, що висіло нагорі на сходовому майданчику, вона всміхнулась, і мої губи теж мимовільно вигнулися в усмішці.
— Бабусю? — обережно сказала я.
— Гарний хлопець, еге ж? — спитала вона голосом, схожим на шерхіт воскового паперу, і підморгнула.
З одвірку висунулася ще одна голова.
— Та отож, — погодився з бабусею привид. — Втім, він, мабуть, неживий.
Моя бабуся кивнула.
— Мабуть, що так, Елізабет, але який є, такий і є. Ми до нього звикнемо.
Метью здивовано витріщився у вітальню.
— Там хтось є, — заворожено мовив він. — Я майже відчуваю їхній запах і чую слабенькі звуки. Але нікого не бачу.
— То привиди. — Згадавши про підземну в’язницю замку, я обернулася, сподіваючись побачити батьків.
— Ой, а їх тут немає, — з сумом сказала бабуся.
Розчарована і засмучена, я повернулася до свого непомерлого чоловіка.
— Ходімо нагору, порозкладаємо наші торби. А тим часом будинок краще до тебе придивиться.
Та не встигли ми і кроку ступити, як з тильного боку будинку блискавично і з моторошним виттям викотилася кулька з чорного смуху. Зупинившись біля мене, вона перетворилася на шиплячу кішку — вигнула спину і пронизливо заверещала.
— Дуже рада бачити тебе, Табіто. — Сарина кішка терпіти мене не могла, і я відповідала їй тим самим.
Табіта опустила спину до її нормальної конфігурації й неквапливо підійшла до Метью.
— Як правило, вампірам комфортніше з собаками, — зауважив він, коли Табіта обвилася навколо його ніг.
З безпомилковим кошачим інстинктом Табіта рішуче налаштувалася змінити думку Метью про увесь її рід і з гучним хурчанням заходилася тертися об його литку.
— Ти диви! — витріщилася я. Для Табіти це був неочікуваний вияв приязні.
— Вона і справді найпримхливіша та найвередливіша кішка, яких світ не бачив.
Табіта засичала на мене і знову виявила до Метью свою поблажливу увагу.
— Ти її просто ігноруй, — порадила я, шкутильгаючи нагору. Метью підхопив валізи й рушив слідком.
Вхопившись за поруччя, я повільно пішла вгору сходами. Метью ступав за мною крок у крок, а його обличчя осяяв жвавий інтерес. Здавалося, його зовсім не турбувало те, що будинок прискіпливо оцінює його.
Однак я почувалася неспокійно через неприємне передчуття. Раніше траплялося, що на гостей, які нічого не підозрювали, то несподівано падали картини, то рвучко розчахалися та гримали двері та вікна, то вмикалося та вимикалося світло. Тому коли ми без пригод добралися до сходового майданчика, я полегшено зітхнула.
— Мало хто з моїх друзів бував у мене вдома, — пояснила я, коли Метью здивовано поглянув на мене. — З ними легше було зустрічатися у торговельному центрі в Сіракузах.
Горішні кімнати розташовувалися квадратом навколо парадних сходів. Кімната Емілі та Сари, що в ближньому кутку, вікнами виходила на під’їзну доріжку. Кімната моїх батьків розташовувалася в тильній частині будинку; з неї розлягався краєвид на поля та частину старого яблуневого саду, який переходив у гайок із дубів та кленів. Двері сюди були розчинені, а всередині горіло світло. Невпевнено переступивши через поріг, я увійшла до гостинного золотистого прямокутника.
У кімнаті було тепло й затишно, і на широкому ліжку лежала стьобана ковдра та купа подушок. Усе було таким строкатим, окрім простих білих штор. Підлога кімнати з широких соснових дошок мала великі щілини, у які міг провалитися гребінець.
— Пахне конвалією, — зауважив Метью — він уважно ловив кожен новий запах.
— Це улюблені парфуми моєї матері. — На комоді стояла старезна пляшечка «Діоріссімо» з вицвілою чорно-білою стрічкою на шийці.
Метью опустив сумки на підлогу.
— А тебе тут нічого не турбуватиме? — занепокоєно спитав Метью. — Можеш зупинитися у своїй старій кімнаті, як і запропонувала Сара.
— Оце вже ні, — заперечила я. — Моя кімната — на мансарді, а ванна — тут. До того ж на одинарному ліжку нам буде тісно.
Метью відвернув погляд.
— Я просто подумав, що, можливо, нам…
— Ми не спатимемо в окремих ліжках. Серед відьом я тобі не менше дружина, аніж серед вампірів, — зупинила я його, пригортаючи до себе. Старий будинок злегка зітхнув і зручніше вмостився на своєму фундаменті, немов приготувавшись до нашої довгої та непростої бесіди.
— Та ні, я просто хотів сказати, що було би легше…
— Легше кому? — знову перебила я.
— Тобі, — відповів Метью. — Зараз тобі боляче. Тому ти краще висипатимешся, коли спатимеш сама.
«Мені зовсім не буде сну, коли він буде в ліжку поруч зі мною». Не бажаючи засмучувати Метью відмовою, я поклала руки йому на груди, намагаючись відволікти від проблеми хто й де спатиме.
— Поцілуй мене.
Його рот був розтулився, щоб сказати «ні», але очі сказали «так». Я притиснулася до нього усім тілом, і Метью відповів мені поцілунком — солодким та ніжним.
— Я вже подумав, що ти зникла назавжди, — пробурмотів він, прихилившись лобом до моєї голови, коли ми виснажилися поцілунками. — А тепер, після того, що з тобою вчинила Сату, я боюся, що ти впадеш і розіб’єшся на друзки. Якби з тобою щось сталося, я б збожеволів.
Мій запах огорнув Метью, і він трохи розслабився. Коли ж він провів долонею по моїх стегнах, то розслабився ще більше. Мої стегна були відносно неушкодженими, і тому його дотик заспокоював і збуджував одночасно. Після жаху, пережитого в замку Ля П’єр, моя жага до Метью лише посилилася.
— Ти відчуваєш? — спитала я, взявши його за руку і притиснувши її посеред моїх грудей.
— Відчуваю що? — здивовано спитав Метью.
Не впевнена в тому, що моєму вампіру вистачить його надприродних здібностей, я зосередилася на тому ланцюгу, що розкрутився в мені після нашого першого поцілунку. Я уявно доторкнулася до нього пальцем, і він тихенько й рівномірно забринів.
Метью здивовано охнув.
— О, я щось чую! А що це? — Він нахилився і притиснув вухо до моїх грудей.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сповідь відьом», після закриття браузера.