Читати книгу - "Рукопис, знайдений у Сараґосі"

але стотомний твір кликав його назад до Мадрида. Тому він вирушає до столиці, приїздить до себе, знаходить на дверях незаймані печатки, відмикає їх… і бачить своїх сто томів подертими на клаптики, видертими з палітурок, зі сторінками перемішаними й розкиданими по підлозі. Від цього страшного видовища в нього помутилося в голові; він упав серед залишків свого твору й втратив притомність.

Біда чорна, а причина її зводилася до наступного: Ервас раніше ніколи не їв удома, тому щурі, яких було так багато в інших домах Мадрида, не мали чого навідувати його квартиру, бо знайшли б там щонайбільше кілька зіпсованих пер. Але зовсім інша справа, коли в кімнату принесли сто томів, промазаних свіжим клеєм, і коли того самого дня власник покинув квартиру. Щурі, приваблені запахом клею, заохочені мовчанням, зібралися всі разом, поперевертали, погризли й подерли книжки.

Ервас, коли опритомнів, помітив, як одна з цих потвор тягне в свою нору останні сторінки його «Аналізу». Ерваса, мабуть, ніколи раніше не охоплював гнів, але зараз він не зміг стримати раптового вибуху, кинувся на роздирача своєї трансцендентальної геометрії, вдарився головою об стіну й знову впав непритомний.

Прийшовши до тями ще раз, він позбирав клапті, розпорошені по всій кімнаті, вкинув їх у скриню, після чого всівся на ній і поринув у найчорніші думки. Невдовзі його всього прошив дрож, і в бідного вченого сталося розлиття жовчі, поєднане з комою і лихоманкою. Його віддали в руки лікарів.

Тут цигана відволікли справами табору, і він відклав дальшу розповідь на наступний день.

День п’ятдесятий

Наступного дня ватажок, побачивши, що всі зібралися, почав так:

Подовження історії Дієґо Ерваса, розказаної його сином, Проклятим Пілігримом

Позбавлений щурами слави, покинутий лікарями, Ервас усе ж знайшов співчуття у жінки, яка доглядала за ним під час хвороби. Вона не жаліла зусиль, і невдовзі щаслива криза зберегла йому життя. Це була тридцятирічна дівчина по імені Маріка, яка з жалості прийшла опікуватись ним, щоб віддячити цим за привітність, з якою він розмовляв іноді вечорами з її батьком, сусідом-шевцем. Ервас, одужавши, відчув до неї величезну вдячність.

— Маріко, — сказав він їй, — ти врятувала мені життя й зараз скрашуєш моє одужання. Скажи, що я можу для тебе зробити?

— Ти міг би, сеньйоре, зробити мене щасливою, — відповіла вона, — але я не смію сказати, яким чином.

— Говори, — перервав її Ервас, — і будь певна: я зроблю все, що в моїх силах.

— А якби, — сказала Маріка, — я попросила, щоб ти зі мною одружився?

— З величезною охотою й від усього серця, — відповів Ервас. — Ти годуватимеш мене, коли я буду здоровий, доглядатимеш за мною під час хвороби й захистиш мене від щурів у разі, якби я на якийсь час виїхав з дому. Саме так, Маріко, я одружуся з тобою, коли тільки ти захочеш, а чим швидше це станеться, тим краще.

Ервас, який ще не набрався сил, відчинив скриню, де зберігалися залишки енциклопедії. Він хотів позбирати ці записки, але стався рецидив, який дуже його ослабив. Коли він нарешті одужав, то одразу пішов до міністра фінансів і розказав йому, що пропрацював п’ятнадцять років і підготував учнів, які можуть його замінити, що він підірвав собі здоров’я, і попросив увільнити його від служби й призначити йому довічну ренту в розмірі половини його платні. В Іспанії неважко отримати такого роду милість, тож Ервас дістав, чого просив, і одружився з Марікою.

Тоді наш учений повністю змінив свій спосіб життя. Він найняв квартиру у віддаленій частині міста й вирішив не виходити з дому, поки не відновить усі сто своїх томів. Щурі погризли весь папір, приклеєний до корінців книжок і залишили сильно пошкоджені половинки сторінок; цього, однак, вистачило Ервасу, щоб пригадати решту. І ось так він зайнявся відновленням свого твору. У цей же час він створив ще й другий, зовсім іншого роду. Маріка народила на світ мене, Проклятого Пілігрима. Ох, на жаль, день мого народження, напевно, святкувався в пекельних провінціях; вічні пломені цього страшного місця розгорілися новим блиском, а дияволи подвоїли муки осуджених, щоб ще більше тішитися їхнім виттям.

Говорячи це, пілігрим здавався охопленим глибоким розпачем, заливався слізьми й, звертаючись до Корнадеса, сказав:

— Сьогодні я вже більше не можу розповідати. Приходь сюди завтра в цей самий час, але не наважуйся не прийти, бо тут ідеться про твоє спасіння чи загибель.

Корнадес повернувся додому з душею, охопленою жахом; уночі небіжчик Пенья Флор знову розбудив його й лічив у нього над вухом дублони, від першого аж до сотого. Наступного дня він пішов у сад монастиря целестинців і вже застав там пілігрима, який розповідав далі так:

Через кілька годин після моєї появи на світ моя мати померла. Ервас знав дружбу й кохання тільки з визначень цих двох почуттів, які він помістив у шістдесят сьомому томі свого твору. Проте втрата дружини переконала його, що він теж був створений для дружби й кохання. Бо й дійсно, його смуток цього разу був ще більшим, ніж коли щурі зжерли його стотомний твір. Маленький будиночок Ерваса аж трусився від криків, якими я його наповнював. Неможливо було тримати мене в ньому ще якийсь час. Мій дід, швець Мараньйон, узяв мене до себе, щасливий, що матиме в своєму домі онука — сина контадора й ідальґо. Мій дід, чесний ремісник, був порядною людиною. Він посилав мене до школи, а коли мені виповнилося шістнадцять років, справив мені гарний костюм і дозволяв щасливо байдикувати, гуляючи вулицями Мадрида. Він вважав, що був достатньо винагороджений за свої труди, бо міг сказати: Міо nieto, еі hijo dei contador, мій онук, син контадора. Але дозволь повернутися до мого батька і його добре відомої сумної долі. Якби ж вона могла послужити прикладом і уроком для безбожників!

Вісім років Дієґо Ервас поправляв те, що спаплюжили щурі. Твір був уже майже закінчений, коли із закордонних видань, які потрапили йому в руки, він дізнався, що останнім часом науки зробили значний крок уперед. Ервас позітхав над тим збільшенням об’єму робіт, однак не хотів, щоб його твір був неповним, тому додав до кожної науки зроблені нещодавно відкриття. Ця праця зайняла в нього чотири роки; таким чином він провів дванадцять років, майже не виходячи з дому й скніючи над своїм твором.