Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на Великій війні"

по них не скажеш. Стали під дверима палати. Ще на поверсі пост і весь шпиталь оточений сотнею козаків. Охороняли дуже добре. Я пішов до лікарні повітової, знайшов дівчину. Її поклали в якомусь холодному флігелі зі щілястими вікнами і стелею, вкритою пліснявою. Продавлене ліжко, брудна постіль.

— Привіт! — Вона чомусь зраділа мені.

— Я зараз, — сказав їй і пішов шукати лікарів. Міг би просто погрожувати іменем Піменова, але не хотів ризикувати її здоров’ям. Дав грошей, і вже за кілька хвилин санітари перенесли її до іншої палати — світлої, теплої, зі зручним ліжком.

— Дякую, це, мабуть, дорого коштує, — хвилювалася дівчина.

— Не переймайся. Як ти?

— Добре. Лікарі кажуть, що легені не пошкоджені.

— Це головне, співачці потрібні легені.

— Я не співачка, я — хористка. — Вона зітхнула. — А як хоч вас звати? За кого мені молитися?

— Молися за себе. Тобі дуже пощастило, а то могла б і загинути від куль того божевільного.

— Він не божевільний, — сказала вона, а я здивовано подивився їй в очі.

— Ти знала того чоловіка, що стріляв у Піменова?

— Він винаймав кімнату в мого брата. Ми кілька разів бачилися, навіть поговорили трохи, — кивнула Настя.

— Він щось розповідав про себе?

— Ні, він здебільшого мовчав. Був якийсь дивний. Завжди сумний, тихий, натягав щосили капелюх на голову.

— Він сказав, як його звати, звідки він?

— Ні, він був такий самий загадковий, як і ви. Коли приїхав на дачу у вигляді візника і вихопив револьвер, то впізнав мене серед гостей, на мить зупинився. Завдяки цьому ваш пан залишився живий. Бо абреки встигли його прикрити.

— Той чоловік, може, надсилав якісь листи чи телеграми?

— При мені ні. Але він закопав щось на городі.

— Що? — Я відчув, як серце забилося.

— Мій племінник бачив. Уночі. Брат вирішив нічого не говорити, бо прийде поліція, перериє все...

— Як звати племінника? Мені треба подивитися. І не бійся, ніхто нічого не дізнається, — запевнив я.

Вона сказала. Я узяв її за руку.

— Сподіваюся, що ще почую твій спів. Але поки що нікому не розповідай про мене. Що я приходив і піклувався. Мовчи про це.

— Чому?

— Бо я небезпечна людина. Одужуй.

З тим пішов, знайшов хату її брата. Той спочатку почав казати, що нічого не знає, але червінець все змінив, він навіть ліхтар тримав, коли я копав землю. Зовсім неглибоко, бляшана коробка з-під чаю. У ній були документи на ім’я уродженця Смоленська Петра Сєннікова, підпоручника, списаного у запас за станом здоров’я. Останнім місцем служби був перший фінляндський стрілецький полк. Фотографія його офіцерів. Портретна фотографія Піменова, складена удвоє. Фотографія жінки і двох дітей. Я все забрав, дав господарю ще червінець і порадив забути про те, що він бачив.

Повернувся до шпиталю. Там мене повідомили, що вже вранці Піменова вивозитимуть із Туапсе, бо залишатися тут він категорично не хотів, попри застороги лікарів, які казали, що його стан іще тяжкий. Він знову покликав мене.

— Він хоче мене вбити! Але я обдурю його, обдурю! — шепотів Піменов і весь смердів жахом. — Для мене готують паровий катер. Але я поїду потягом! Невеличкий ешелон, ніхто і не помітить! Я обдурю його! Не дістане!

— Ніяк не дістане, — погодився я. — Абреки ваші про цю хитрість знають?

— Ні, вони думають, що я пароплавом попливу. В останню мить довідаються. А ти їм не довіряєш? Коли Піменов хвилювався, то переходив зі мною на «ти». Зараз ось дуже хвилювався.

— Та чого ж, довіряю, — сказав я.

— Довіряй, вони — надійні хлопці. Поїдеш зі мною потягом. Підеш до паровоза, подивишся за машиністом.

— Добре.

Піменов наказав ночувати в його ж палаті. Спав неспокійно, хрипів, стогнав, крутився. Я ж не спав зовсім, до самого ранку, коли кортеж із трьох автомобілів поїхав до причалу, де чекав паровий катер. У авто був якийсь чоловік на ношах, що зображав пораненого. Піменова ж повантажили у непримітний візок і відвезли на новенький вокзал. Там на дальній колії, яка заходила в ангар, нас чекав невеличкий состав — паровоз, який стояв на вулиці, тендер, вантажний вагон, пасажирський і ще вантажний. Піменова занесли у пасажирський вагон, абреки були поруч. Я ж, як і домовлялися, пішов до паровоза. Ми трохи почекали, а потім рушили з місця. Виїхали з ангара, рухалися неквапливо, машиніст пояснив, що колію тільки-но проклали, ще навіть не було урочистого відкриття, тож цей виїзд був пробним.

Ми викотилися за місто і поїхали серед гір. Волів би їхати швидше, однак машиніст казав, що не можна. Залишалося сподіватися, що абреки не встигли переказати своїм про зміну планів. Інакше буде погано. Я перевірив свій манліхер. У кишені дві гранати, у наплічнику сотня набоїв. Повоюємо, як треба. Потрапляти у полон до горян я не збирався. Вже одного разу був, досить.

Ледь тяглися серед гір та лісів по безлюдній місцевості, минули маленьку станцію, на якій був лише будиночок обхідника, ще не житловий. Знову гори, і тут потяг почав гальмувати.

— Дерево, — сказав машиніст. Анітрохи не здивувався. — Тут частенько падають на колію.

Я визирнув. Справді дерево. Великий бук, що лежав прямо на рейках. Паровоз зупинився перед ним, кочегар кинув лопату, дістав сокиру і пилку.

— Допоможеш нам? — спитав машиніст.

— Так, зараз, — кивнув я.

Озирнувся навколо. Здавалося мені, що недарма дерево впало просто на колію. І одразу ж стукіт копит. Із лісу вискочив загін вершників. Абреки. Десятків зо три. Вони помчали до потяга. У Піменова було лише двоє абреків, я третій. Цього замало було для бою. І чому абреки не стріляли по нападниках? Невже зрадили свого господаря? Тоді я один проти всього загону? Подумав, що можна зараз непомітно зістрибнути і спробувати втекти. Я обіцяв охороняти Піменова, але не обіцяв накладати за нього головою! Вже збирався стрибнути з паровоза, коли гучно пролунав наказ: «До бою!» Якісь удари, наче сокирою по дереву, вигуки. Я озирнувся і побачив, що загін зупинився десь за сотню кроків від колії. Нападники ставили дибки коней, наче зупинені невідомою силою. Я визирнув і побачив, що стінки вантажних вагонів вивалені, а за ними виявилися платформи, на яких лежали мішки з піском. За мішками стояли кулемети. По два кулемети в кожному вагоні,