Читати книгу - "У пошуках проклятої королеви, Ляна Аракелян"

Коли прийшли до врослого в землю будинку Горпини, вітер висушив мої сльози. Відьма стояла на подвір’ї та наче чекала на нас.

– Ходімо до хати, – замість привітання сказала вона.

У хаті було тепло й пахло звіробоєм і м’ятою. Вона плеснула в кухоль відвар і простягнула мені.

– Пий. Увесь, до дна.

Я кивнула і, скривившись, випила все до крапельки. З душі немов звалився камінь. Такий самий кухоль відвару вона простягнула Герману, той мовчки його випив. Відьма подивилася на нас, а потім щось зашепотіла. Слова ставали дедалі гучнішими й гучнішими, їхнього сенсу я не розуміла, перед очима все попливло. Горпина взяла нас за руки і, мені на праву, а Герману на ліву руку одягла браслети-обереги. Я впізнала наше волосся, там були вплетені різнокольорові нитки, бісер, намистини, стібками вишиті якісь знаки. Горпина закінчила бурмотіти, мара хвилею спала і відьма дозволила сісти. Ми всілися на лавку і в усі очі дивилися на Горпину.

– Обереги не знімати. Я ваші частки вплітала в них, я сім ночей у Рокнесгер вимолювала вам дорогу життя. І богиня почула мене.

Я завмерла і відчула, як напружився Гера.

– Нелегкі випробування приготувала вам богиня, ви з честю повинні їх пройти. І якщо не зламаєтеся, якщо все витримаєте, то станете найщасливішою парою у світі.

Ми мовчали. Було чутно, як вогонь лиже дрова у печі.

– Германе, ти йдеш за своїм серцем. У твоєму житті, як і в житті будь-якої людини, завжди буде вибір. І якщо ти вибереш магію, то Рута повинна прийняти й відступити.

Усередині вдруге за день усе обірвалося.

– Не перебивай! – глянула Горпина на мене. – Ти, дівчинко, душа. І ти йдеш за покликом душі. І якщо ти вибереш магію, то Герман має це прийняти і відступити.

Горпино, що ж ти робиш із нами!

– Твоє джерело, Руто, от-от прокинеться. Ти незабаром це відчуєш. А в тебе, – вона ткнула пальцем у груди Герки, – прокидається нове джерело. Такого мага ще немає, Германе. Ти будеш першим.

Вона помовчала, немов роздумувала, варто нам говорити щось іще чи ні.

– Невдовзі гряде битва. Страшна битва, велика битва. І що б вам не обіцяли тіні – не ставайте на бік темряви. У житті завжди дотримується рівновага. Кому потрібно піти – піде. А кому боги дарували велике право вибору – нехай вибере дорогу світла.

Ми боялися пропустити хоч одне слово.

– Те, що трапилося в твоєму домі, Руто, скоро забудеться, тому що так велить Рокнесгер. Те, що трапиться в дорозі – теж її воля. Але не дайте почуттям затьмарити розум. Бо все не так, як вам здасться. – Голос її пом’якшав: – І великому чоловікові нема про що засмучуватися. Не йому втручатися в ігри богів. Коли з’явиться той, хто зник багато років тому, битва буде виграна. Бо тільки йому під силу зняти прокляття з меча мечів. І тільки ти, Руто, в силах показати йому, де справжня Королева.

Відьма замовкла. Я дістала два золотих і Герман витягнув стільки ж. Ми поклали гроші на стіл. Горпина вдячно кивнула.

– Германе, ти слово своє дотримай, – усміхнулася відьма, а мені простягнула пляшку з зіллям і підморгнула.

Я почервоніла, але зілля сховала в сумку. Герман же усміхнувся краєчками губ.

– Ідіть, сьогодні у вас важкий день. І він ще не закінчений. Руто, татові все розкажи, що бачила. Не приховуй. Не шкодуй. Він мужик. Впорається. Усе, йдіть, а мені час до храму.

Ми поверталися від відьми іншою дорогою. Не хотілося повз будинок іти.

– Руто, можна питання? – Герман узяв мене за руку.

– Можна.

– Що за зілля тобі дала Горпина?

Краще б він запитав щось про минуле!

– Ну, це, щоб ми... щоб я... загалом... це... ти ж обіцяв мені не тільки день, який я запам’ятаю, а й іще дещо... – боги, як же складно про це говорити!

– Обіцяв і що? Я свого слова дотримаю.

– Германе, я хочу закінчити академію. А якщо через рік у нас з’явиться дитина, то я не зможу багато часу приділяти навчанню... Розумієш?

– Ти не хочеш дітей?

– Не хочу. Тобто, хочу, звичайно ж. Але давай ми про це роки через три подумаємо, га?

Герман зупинився. Я врізалася в нього і миттєво відскочила. Але він повернувся і притягнув мене до себе, заглядаючи в очі.

– Ти, напевно, єдина дівчина, яка здатна про таке говорити. Здебільшого... А, втім, яке нам діло до решти, правда?

Його губи торкнулися моїх.

– Дивись, цілуються! – пролунав поблизу хлоп’ячий голос.

– Калачі кручені! Дивись – наречені! Калачі кручені! Дивись – наречені! – пролунала стара як світ дражнилка. І її одразу підхопив наступний голос, а за ним ще й ще.

Незабаром за нами бігла юрба з шести шибеників і кричала:

– Калачі кручені! Дивись – наречені! Калачі кручені! Дивись – наречені! Калачі кручені! Дивись – наречені!

Зрештою Герка не витримав і тупнув на них. Дітвора з вереском і реготом розбіглася. Біля корчми сиділи друзі. Щойно побачили нас, першим підхопився Лікраніель.