Читати книгу - "Дона Флор та двоє її чоловіків"

зусиль видатного астролога та алхіміка, та його невтомної праці, й мав би особисто запропонувати йому Зулміру, звільнивши її від посади секретаря й залишивши собі лише приємний обов’язок оплачувати доволі чималі витрати цієї неперевершеної діви. Адже Великий Маестро Абсурду дотримав слова і таки врятував калабрійця, раз і назавжди позбавивши його невезіння й марсіанського гармидеру.

Що ж, безперечне було принаймні одне: саме цими днями Джованні Ґімараєнс покинув поле битви і покинув його останнім.

Перший був Анакреон. Якось увечері цього сивочолого патріарха, вчителя не одного покоління, занесло в притон Паранаґуа Вентури, де саме грали тільки міченими картами. Коли весь час виграєш, то хіба це можна назвати справжньою грою? Тож йому захотілося спокусити долю в запеклій боротьбі з кульками, рулеткою й картами. Самі подумайте: ось ви берете фішку, ставите на конкретне число і виграєте. А як же гострі відчуття, азарт, задоволення? Та це ж кара Боже! А що він, Анакреон, чудовий гравець, повелитель рулетки і карт, що він таке зробив, щоби прогнівити Бога?

Хіба це гра?! Вигравати — не грати. Грати — це ходити по лезу ножа, балансувати на межі, тремтіти від страху програти і божеволіти від радості виграшу, гра — це коли ти програєш і виграєш. Гра — це очей не зводити з кульки, що підстрибує на рулетці, це затамовувати подих на неочікуваному числі, що принесе тобі удачу. А, дасть Бог, це число ще й кілька разів випаде — яке ж то щастя! А зараз Анакреонові навіть дивитися на ту кульку не хотілося, бо вона так чи так слухняно прямувала до виграшного числа, на якому стояла його фішка. А карти і кості? Та ж історія… Ну чим він заслужив на таке покарання?

Старий Анакреон звик грати чесно, ризик був для нього насолодою. А зараз? Боже, яка ганьба! Та хіба ж то гра — наперед знати результат?

Але доля підкинула йому Паранаґуа Вентуру.

— Мій заклад — це тобі не казино, Пеланкі, — сказав той. — У мене особливо не розженешся.

Обидва розсміялися. У закладі Паранаґуа Вентури самого лише везіння було замало, тут важили вміння ризикувати, невідступність і пильне око, інакше обіграють за дві секунди. Та Анакреон того вечора шахрайства не боявся: йому було важливо позбутися свого постійного везіння, що давало купу грошей, але не задоволення. Така вже була в нього натура.

Ариґоф теж після кількох днів небачених виграшів подався у «Три Герцоги» у пошуках справжніх емоцій. Кілька днів він жирував зі своїми грішми — правду кажуть, що легкий заробіток псує людину. От і Ариґоф геть сказився, надумав утримувати коханку, щоб вона ні в чому собі не відмовляла, закидав свою Терезу подарунками: купив їй співочого птаха, щоб заколисував її перед сном, поривався навіть платити за її квартиру і за покупки.

Відчувши себе утриманкою, Тереза запротестувала: о, вона, Тереза Негритуде, ще сама здатна заплатити за квартиру і за свого негра, бо має честь і гордість! Ще кілька подарунків можна було зрозуміти: птах її дуже зворушив, але щоб платити за її квартиру? Це вже занадто!

Так, завдяки Терезі, Ариґоф вчасно розгледів безодню під ногами: він раптом зрозумів, що останнім часом ходив у казино не заради гри, а заради грошей. Що ж це з ним сталося, куди ж поділась його чоловіча гідність? Тоді він і подався в «Три Герцоги», а Тереза знову відкрила йому свої обійми.

Щодо Мірандау, то ми вже знаємо, чим він поклявся. Як і завжди, він зустрічав світанки в гральних залах, любив жінок, гульки, але до фішок і карт ніколи більше не торкався. О, таких незбагненних явищ у своєму житті він ще раз не витримає. Джованні Ґімараєнс, тепер великий чиновник і землевласник, повернувшись у «Палас», не перетворився знову на завзятого гравця. Спершу він вирішив, що скільки житиме, ставитиме на «17», а гроші Пеланкі вкладатиме в землі та пасовиська для худоби. Проте дружина і знайомі засудили його за повернення до гри, і чарівний, хоч і консервативно налаштований, журналіст таки віддав перевагу званню доброчесного сім’янина, а не затятого гравця. Джованні не подався з «Паласу» в «Три Герцоги», не було його і в Паранаґуа Вентури чи в Зезе. Він вирушив на своє подружнє ложе, до його такої звичної вже відповідальності. Звісно ж, мав на те вельми вагомі причини, геть інакші, ніж в Анакреона та Ариґофа.

Тепер ми знаємо, як три паралельні реальності дійшли до спільного результату, поки Маестро Абсурду домовлявся з марсіанами та невинно розважався з амазонкою.

Перемога Кардозо і Са аж ніяк не похитнула матеріалістичних переконань впертого Максимо Салеса. Для нього все і так було зрозуміло: цей безневинний, на перший погляд, Кардозо і очолював оте кодло, а Зулміра була його спільницею, це ж очевидно, як божий день. Вони давно знають одне одного, давно перебувають у злочинному зв’язку, до того ж іще й коханці, а цей старий рогоносець Пеланкі нічого не помічає. Якщо це не так, то як тоді пояснити все, що відбувалося?

Дивовижний, надзвичайний Кардозо і Са, Кардозиньйо, хто би міг подумати, що він такий вправний любаско? Він практикував мистецтво кохання не лише на теренах нашої планети, а й в інших цивілізаціях. І залюбки передавав цю приємну науку своїй старанній та допитливій учениці.

— Кардозиньйо, а як кохаються на Сатурні? Якщо в них немає рота, то як вони цілуються? Як вони обіймаються, якщо в них немає рук?..

А маестро Абсурду знай собі вибухав лунким реготом.

— Зараз я тобі все продемонструю…

Єдине, чого Зулміра остерігалася, це щоб Пеланкі не довідався про їхній духовний зв’язок, містичну близькість, єднання споріднених душ, адже він неодмінно вгледить зраду там, де йшлося винятково про науковий інтерес та естетичну насолоду.

— А якщо Пекіто зараз увійде і побачить нас? Він здатен нас повбивати, якось він присягнувся…

Маестро Абсурду заспокоїв її:

— Я тоді зроблю отак, і ми станемо невидимі.

Він зробив руками магічні рухи і взявся описувати звичаї нептунців.

26

ГУЛЬВІСА СТАВАВ ЧИМРАЗ БЛІДІШИМ І ЗМУЧЕНІШИМ, ДОНА ФЛОР СХИЛЯЛАСЯ НАД ЙОГО ОБЛИЧЧЯМ: що з тобою, любове моя?

— Я стомився…

Ледь жебонів його голос, погляд став відсутній, погаслий, руки схудли… Дона Флор пояснювала це безладним Гульвісиним життям. Бо який організм здатен витримати таку постійну виснажливу напругу?

Історія повторювалася: колись усі теж вважали його міцним молодиком, який так і випромінював здоров’я й енергію, а він звалився долілиць у самісінький розпал Карнавалу, танцюючи в костюмі баїянки. Помер миттєво. Красивий, молодий і жвавий чоловік, а серце геть зношене. Дона Флор ніколи не забуде, як вона, попід руки з доною Нормою та доною Жізою, розштовхувала костюмований натовп, а