Читати книгу - "Діти Мардука"

— Алло, — почувся чоловічий голос.

— Ви щойно дзвонили…

— Так. Ви не могли б прийти зі своїм другом до мене завтра у першій половині дня?

— Ні. Ми зараз далеко від Одеси. А що сталося?

— Взагалі то нічого. — На тому боці мить помовчали, а тоді знову почулося: — Вам відомо щось про людей, які втратили пам’ять?

Костя подивився на мене, відповів:

— Писали про щось таке в газеті. Ну, якийсь зв’язок з катакомбами.

— Ось-ось. Таких випадків, виявляється зафіксовано багато, у різних регіонах України. Але до недавнього часу ними мало хто цікавився. Тепер же, через те, що людей таких стало з’являтися дедалі більше, знайшовся журналіст, який систематизував усі випадки. Виявляється, з тих пір, як відійшла стара влада, поява безпам’ятьків збільшилася у кілька разів. Тепер ними заселені всі психлікарні, для них створені спеціальні заклади. Мало кого з них вдається зідентифікувати з пропалими безвісти. Журналіст, прізвища якого я, на жаль, не запам’ятав, пише, що ці люди геть позбавлені душ. Власне, вони — скафандри, з яких повиймали їхнє наповнення — людські душі. Ну, це десь так, якби з мобілки витягли акумулятор і сім-карту. І хоч там є ще літієвий елемент живлення, але пам’яті й енергії вже немає.

Озвався я:

— Запитай, у яких містах їх виявили найбільше?

Костя повторив моє запитання. У відповідь почулося:

— Де багато підземних ходів. Наприклад, у Харкові, там під містом нараховують понад тридцять кілометрів тунелів; у нас тут, у районі катакомб; на Донбасі; в Севастополі, де під час війни був підірваний підземний завод разом з його робітниками; вони там, у підземеллі, й мешкали. Тих бідолах загинуло понад шістдесят тисяч. Журналіст каже, що за два-три тижні істот без пам’яті з’явилося у кілька разів більше, ніж доти, і що враження таке, нібито хтось відкрив концентраційні табори, де їх утримували. Подібне вже траплялося, коли стали випускати репресованих сталінським режимом людей. Просидівши по в’язницях не один десяток літ, вони також багато чого не розуміли у тій дійсності, де раптом опинилися. Але у них, принаймні, була мова, хоч скоріше табірний сленг. Поволі-поволі адаптувалися. А ці справді обезмовлені. Єдине, що вміють, це їсти, пити та справляти нужду. Але не всі такі. Я, власне, тому й подзвонив до вас. Поміж них трапляються люди, які знають халдейську мову, і нею спілкуються поміж собою. Часом заговорюються і балакають сумішшю нашої і халдейської мов. А є й такі, котрі, крім халдейської, знають інші, здебільшого схожі на халдейські, слова. Через це мене, як сходознавця, й запросили в одну з таких колоній під Одесою.

— А що кажуть владці? — запитав Костя.

— Нічого. Поки досліджують, що це за феномен. Отож і мене залучили, та й інших науковців, зокрема й антропологів. Я звернув увагу, що кожен з безпам’ятьків нічим не відрізняється від сучасної людини. І в натовпі людському його неможливо ідентифікувати, та коли побачиш гурт таких, то виникає думка, що це окремішня раса чи етнос. Крім звичайних антропологічних прикмет, їх поєднує якась польова особливість; очима її не побачив, але її вловлює аура людини. Вона — та особливість і гуртує їх в окремішню людську групу. Хоча я не впевнений, що слово «людська» я вжив коректно стосовно цих істот. Часом у мене виникало дивне відчуття, ніби я перебуваю у колі старезних людей, яким, проте, на вигляд років від сорока до п’ятдесяти. Спочатку подумав, що це якийсь психічний комплекс, та потім, коли довелося відвідати їх удруге і втретє, то знову за молодими обличчями жінок і чоловіків я вгадував деякі сутності людей, що мешкали на землі кілька тисяч років тому. Звісно, це дурниця. Я подумав, чи не ті це істоти, балачки яких ви з вашим другом записали на диктофон. Отже, ви є першими, хто почав їх досліджувати. А з того, як ваш друг вибудував з перекладених мною слів халдейську фразу «Маг відправив Ліліт у край без вороття», я зрозумів, що саме час об’єднати наші зусилля для праці над ідеєю. Не виключено, що держава для цієї теми може виділити й кошти.

— Слушна думка, — озвався я.

— Ось мій друг каже, що ваша думка йому сподобалася, — сказав Костя і передав мені телефон.

Ми привіталися. Науковець мовив:

— Це добре, що ви поряд виявилися. Можете, поясните таке: під час останнього мого перебування на об’єкті, де поселили безпам’ятьків, а це колишній студентський профілакторій на березі річки в гаю, керівник об’єкта сказав, що безпам’ятьків, які балакають халдейською мовою, стає дедалі менше, але загальна чисельність резерватів не змінюється. Що б то могло означати?

— Поміж них, або серед адміністрації табору виявився хтось, хто може відправляти квартирантів, які досі селяться у чужому тілі, у край без вороття. Точніше — у відомство богині підземного царства Ерешкігаль. Ну, це за віруванням вавилонян.

— Он як. Чи не той це Маг, про якого у нас була мова, і з яким ви обіцяли мене познайомити?

— Ні. Це не він, — сказав я впевнено.

— З вашого тону видно, що ви переконані.

— Авжеж.

— Так вас же немає зараз в Одесі і ви нічого не знали про об’єкти, де тримають безпам’ятьків. Звідки ви знаєте?

— Зате мені відомо, де перебуває Маг, з яким ми обіцяли вас познайомити.

— Тоді що ж виходить, що він не один такий?

— Не виключаю. — відказав я. — Хоча може бути й інша ситуація — значно гірша. — Раптом я поцікавився: — А скажіть, всі оті приходьки з минулого справді мають за плечима по кілька тисяч років?

— Ні. Здебільшого це люди, які народилися на початку минулого століття. Ну, якщо судити за окремими словами, котрі у них дивом збереглися у пам’яті. Наші це слова, але якісь архаїчні. Ті ж, що спілкуються халдейською мовою, справді тисячники. Втім, я не взявся б доводити, що це справді