Читати книгу - "Ярмарок нічних жахіть"

Наступного дня ми з Ма повидирали цвяхи й стали роздивлятися, що ж я таке купив. То було в нашому міському будинку, бо ми говоримо про січень, і морози стояли, наче в дупі ескімоса. Папір там був, атож, якісь китайські газети, але не так багато, як я думав. Моя установка БК4 мала периметр футів у сім і була загорнена в коричневий папір, але якийсь провощений, чи що, і цупкий, наче полотно. Знизу стирчав ґніт.

— Гадаєш, воно злетить? — спитала Ма.

— Ну, — відповів я, — якщо не злетить, гірше все одно вже не буде.

— Ми втратимо дві штуки баксів, — заперечила Ма, — але це не головне. Гірше буде, якщо воно здійметься на два-три фути й пірне в озеро. А потім той молодий пастоїд, схожий на Бена Афлікта, заграє на своїй трубі.

Ми віднесли установку в гараж, і там вона стояла аж до Дня пам’яті, коли ми забрали її з собою на озеро. Того року я більше не купляв ніяких феєрверків, ні в Діда Андерсена, ні в Говарда Ґамаша. Ми все поставили на БК4. Або пан, або пропав.

Гаразд, підійшли ми до подій минулої ночі. Четвертого липня п’ятнадцятого року — ніколи не було такого вечора на озері Абенакі, і сподіваюсь, ніколи не буде. Ми знали, що літо було до біса посушливе, понятно, шо знали, але не звернули на те уваги. І чого б? Ми ж запускали їх над водою, еге ж? Що могло статися?

Усі Массімо були на березі й розважалися: співали, бавилися у свої ігри, смажили сосиски в п’яти різних жаровнях, купалися в озері й стрибали з пірсу. Всі сусіди також повиходили, по обидва береги. Навіть на північному й південному кінцях, де починаються болота. Вони всі хотіли побачити цьогорічну виставу з Великих перегонів озброєнь Четвертого липня, Янкі проти Макаронників.

Сутеніло, показалася вечірня Зоря, вона завжди о тій порі виходить, і на пірсі Массімо загорілися два електричні смолоскипи, наче пара прожекторів. Поміж них вийшов Пол Массімо, по боках — його старші сини, і хай мене грім поб’є, якщо вони не повдягалися, як на звану вечерю! Батько був у смокінгу, а хлопці — в білих парадних піджаках з червоними квітами в петличках. Двійник Бена Афлікта почепив трубу до стегна, наче пістолет.

Я озирнувся довкола й побачив, що народу по берегах зібралося набагато більше, ніж завжди. Ціла тисяча, не менше. Вони приїхали побачить шоу, і ті Массімо вирядилися відповідно. Ма була у звичайному домашньому халаті, а я вдягнув пару старих джинсів і футболку з надписом: «ПОЦІЛУЙ МЕНЕ В ДУПУ, ДО ЗУСТРІЧІ В МІЛЛІНОКЕТІ».

— У них нема коробок, Алдене, — сказала Ма. — Чого б це?

Я похитав головою, бо не знав. Наш самотній феєрверк уже примостився на краю причалу, накритий старою ковдрою. Увесь день там стояв.

Массімо махнув нам рукою, такий увесь ввічливий, як завжди, і припросив нас починати. Я похитав головою й указав на нього, ніби говорив: «Цього разу ваша черга, мосьє». Він знизав плечима й крутнув у повітрі пальцями, наче суддя, який зараховує хоум-ран. Секунди за чотири ніч наповнилася довгими іскристими хвостами ракет, і над озером стали вибухати феєрверки: зорепади, вогнемети й незліченні розривні снаряди, які вистрілювали квітами й фонтанами і ще бозна-чим.

— Ну, старий лис! — охнула Ма. — Він найняв цілу команду піротехніків! Професіоналів!

Так, саме це він і зробив. Він, мабуть, витратив на те шоу в небі тисяч десять чи п’ятнадцять доларів, особливо з тим «Подвійним мечем короля Артура» та «Вовчою зграєю», які зайнялися наприкінці. Натовп на березі горлав, свистів, намагався перекричати оркестр, гудів у клаксони, радів і веселився. Двійник Бена Афлікта дув у свою трубу так сильно, що не знаю, яким дивом у нього не стався крововилив у мозок, але навіть його було не чути за канонадою, яка гриміла в небі, що світилося, наче вдень, і переливалося всіма кольорами веселки. Над пляжем, там, де піротехніки встановили свої прибамбаси, здіймалися стовпи диму, але над озером його не було видно. Натомість, вітер гнав його на будинок. На Дванадцять сосен. Скажете, що я мав би те побачити, але нічого я не бачив. І Ма теж. Ніхто не помітив. Ми були надто приголомшені. Розумієте, Массімо дав нам знати: перегони скінчилися. Можете не мріяти про наступний рік, голопузі янкі.

Потім виникла пауза, і я вже вирішив, що він відстрілявся, коли вгору злетіли нові спалахи, і небо заполонив гігантський палаючий корабель, з вітрилами та іншим гамузом! Говард Ґамаш розповідав мені, що це — «Чудова джонка». Такий китайський човен. Коли він, зрештою, догорів і натовп по обидва береги озера припинив вирувати, Массімо подав останній сигнал своїй команді піротехніків, і на березі замерехтів американський прапор. Він іскрився червоним, білим, синім і метав вогняні кулі, поки з колонок лунав гімн «Америко, краса моя».

Нарешті, коли прапор згас, від нього не лишилося нічого, окрім купки багряних жарин. Массімо так само стояв на краю свого пірсу, простягав до нас руку й усміхався. Ніби говорив: «Давайте, вистрілюйте оте лайно, що ви позбирали, Маккозланди, і покінчимо з цим. І не просто на цей рік, а назавжди».

Я глипнув на Ма. Вона — на мене. Потім вона вилила те, що лишилося на дні її склянки (а минулої ночі ми пили «Самотрус») в озеро й мовила:

— Заряджай. Може, воно вийде поганеньке й куце, але ми купили цю кляту штуку, тож давай її запустимо.

Пригадую, що було дуже тихо. Жаби ще не розпочали кумкати, а бідні старигани, певно, вже повкладалися на ніч, а то й до кінця літа. На березі досі було повно народу, який залишився подивитися, що ж ми там наготували, хоча більшість уже подалася до міста, наче фанати зі стадіону, коли їх улюблена команда продула й не має шансів потрапити у вищу лігу. Я бачив, що вервечка габаритних вогнів тягнеться від озера й до Лейк-роуд, а потім вивертає на трасу № 119 і до Прітті Біч, де люди виїжджали на трасу № 90, що веде до «Млина Честера».

Я вирішив, що як візьмуся вже до діла, то зроблю з нього цілу виставу, а як не вийде, то ті глядачі, що лишилися, можуть сміятися, поки не луснуть. Я навіть міг змиритися з тою клятою трубою, бо знав, що мені не доведеться слухати її гудіння наступного року. А ще я втомився і з обличчя Ма