Читати книгу - "Раніше, ніж їх повісять"

— Сер, ви думаєте, вони на неї заслуговують?

— Звісно, ні. Але якщо ми, скажімо, завтра програємо, один із них, швидше за все, опиниться на моєму місці. Що тоді буде з вами?

Вест усміхнувся.

— Мені настане кінець, сер. Але моя ввічливість зараз на це не вплине. Вони ненавидять мене за те, ким я є, а не за те, що я кажу. Я спокійно можу казати все, що заманеться, поки можу.

— Гадаю, можете. Вони, хай їм грець, дошкуляють, але їхні примхи можна прогнозувати. Мене турбує Бетод. Чи зробить він так, як ми хочемо? — Бурр ригнув, ковтнув і знову ригнув. — Хай буде прокляте це кляте нетравлення!

Тридуба та Шукач розвалилися на лаві біля входу до намету, виділяючись у натовпі ретельно накрохмалених офіцерів і вартових.

— По-моєму, пахне боєм, — сказав Тридуба, коли до них підійшов Вест.

— Так і є. — Вест показав на Кроєвих офіцерів у чорному. — Завтра вранці долиною пройде половина армії, сподіваючись втягнути Бетода в бій. — Він показав на багряний почет Полдера. — Друга половина піде в дерева, сподіваючись заскочити його зненацька, перш ніж він зможе втекти.

Тридуба поволі кивнув самому собі.

— Здається, добрий план.

— Гарний і простий, — докинув Шукач.

Вест скривився. Дивитися на цю людину йому було майже нестерпно.

— Якби ви не принесли нам ці відомості, у нас би взагалі не було плану, — процідив він крізь зуби. — Ви впевнені, що їм можна довіряти?

— Точно впевнені, — сказав Тридуба.

Шукач усміхнувся.

— Дрижак нормальний, і я, зважаючи на те, що вивідав, думаю, що це правда. Обіцяти, ясна річ, нічого не можу.

— Звісно, ні. Ви заслужили на відпочинок.

— І ми б від нього не відмовились.

— Я організував вам позицію в лівому кінці лінії, там, де закінчується дивізія генерала Полдера — серед дерев на висоті. Там вас точно не має зачепити бій. Не сумніваюся, що завтра це буде найбезпечніше місце в усій армії. Окопайтеся, розпаліть багаття, а якщо все піде як треба, наступного разу ми поговоримо над трупом Бетода.

Він простягнув руку.

Тридуба, взявши її, усміхнувся.

— Оце вже по-нашому, Лютий. А тепер бувай.

Вони з Шукачем посунули вгору схилом, до межі лісу.

— Полковнику Вест!

Він зрозумів, хто це, ще не повернувшись. У таборі було мало жінок, які б могли багато йому сказати. Катіль стояла у сльоті, закутана в чужий плащ. Вигляд у неї був дещо злодійкуватий і водночас дещо сором’язливий, але, побачивши її, він усе одно чомусь відчув раптовий приплив гніву та зніяковіння.

Він знав: це несправедливо. Він не має на неї прав. Це було несправедливо, та від цього ставало тільки гірше. На думку йому спадали тільки Шукачеве обличчя в профіль та її гмикання, «хм... хм... хм». Така жахлива дивина. Таке жахливе розчарування.

— Краще піди з ними, — промовив Вест із крижаною сухістю, ледве спромігшись узагалі хоч щось сказати. — З ними найбезпечніше.

Він відвернувся, та вона його зупинила.

— Це ж ви були біля намету... нещодавно вночі?

— Так, на жаль, це був я. Просто прийшов подивитися, чи не треба тобі чого, — збрехав він. — Я насправді й гадки не мав... із ким ти будеш.

— Я, звісно, ніколи не думала, що ви...

— Шукач? — пробурмотів він, і його обличчя раптом спантеличено скривилося. — Він? Ну, тобто... чому?

Йому хотілося сказати: «Чому він, а не я?» — та він спромігся себе зупинити.

— Я знаю... Знаю, що ви, напевно, думаєте...

— Тобі не треба переді мною виправдовуватись! — просичав він, хоч і знав, що тільки-но попросив її про це. — Кого обходять мої думки? — Ці слова він виплюнув значно саркастичніше, ніж хотів, але втрата самовладання його лише розізлила, і він ще більше утратив самовладання. — Мені начхати, з ким ти волієш трахатись!

Вона сахнулася й опустила погляд на землю біля його ніг.

— Я не хотіла... ну. Знаю, я дуже вам завинила. Просто... ви занадто сердитий для мене. Ось і все.

Вона посунула вгору схилом слідом за північанами, а Вест витріщився їй услід, не вірячи своїм вухам. Вона радо спить із отим смердючим дикуном, а ось він занадто сердитий? Це було так несправедливо, що він мало не вдавився своєю люттю.

Запитання

— Трясця! — розізлився він. Він ледве керував руками. Ця штука в нього не застібалася. — Трясця, трясця!

— Вам допомогти? — запитала Шікель, сидячи в тісному просторі за столом. На плечах у неї чорніли опіки, а відкриті порізи були сухі, як м’ясо у крамниці.

— Ні, хай йому грець, не треба мені допомагати! — заволав він і пожбурив перев’язь на підлогу. — Мені треба, щоби хтось пояснив, що за чортівня тут відбувається! Це ганьба! Я не допущу, щоб люди з мого полку сиділи голяка! Тим паче з такими потворними ранами! Де твоя форма, дівко?

— Я думала, вас більше турбує Пророк.

— Начхати на нього! — відрізав Ґлокта і протиснувся на лаву навпроти неї. — Як щодо Баяза? Як щодо Першого з-поміж магів? Хто він? Чого насправді добивається цей старий гад?

Шікель мило всміхнулася.

— А, це... Я думала, це всі знають. Відповідь...

— Так! — пробурмотів полковник із сухістю в горлі, завзятий, як школяр. — Відповідь?..

Вона засміялась і поплескала по лаві біля себе. Гуп, гуп, гуп.

— Відповідь...

«Відповідь...»

Гуп, гуп, гуп. Ґлокта різко розплющив очі. Надворі ще панувала напівтемрява. За фіранки проникало лише слабеньке світло. «Хто гамселить у двері в таку годину? Добрі вісті надходять при денному світлі».

Гуп, гуп, гуп.

— Так-так! — закричав він. — Я каліка, а не глухий! Я добре вас чую, чорт забирай!

— Тоді відчиніть, хай йому грець!

Голос із коридору був приглушений, але штирійський акцент у ньому відчувався добре. «Вітарі, ота сучка. Саме те, що треба посеред ночі». Ґлокта, старанно придушуючи свої стогони, обережно виплутав затерплі кінцівки зі спітнілої ковдри та злегка покрутив головою з боку на бік, намагаючись розім’яти