Читати книгу - "Лукомор'я. Дубль два, Лара Роса"

Та, начхати! Я тільки відмахнулась від нього. Зараз це – єдине, що дозволяло хоч якось зосередитись. Тому, не заважайте мені операцію обмірковувати, хоч і всі губи згризу!

– Як працює портальний камінь?

Мілош невдоволено скривився, явно підозрюючи мене в чергових дурощах й, неохоче, та відповів:

– Уявляєш місце, куди тобі потрібно, до деталей, і… відчиняється портал. Та, щоб скористатись ним на зворотний шлях, його потрібно підзарядити.

Мої очі стали трохи кругліше звичного:

– Тобто?

– Знаходиш місце сили й кладеш камінь на пару годин. Може, менше, якщо місце ду-у-же сильне.

Та що ж таке?! Цілковиті складнощі! Виходить, мені потрібні два камені! І де їх брати?

– Значить, – втупилась я в хлопчину, – з одним каменем марно будь-куди лізти, якщо не вмієш портали сам відчиняти.

– Тільки, якщо бірюзовий попадеться…, – Мілош миттю змовк, наче язика прикусив.

– Договорюй, оскільки почав, – смикнула його за рукав. – Що з бірюзовим?

– Нічого, – буркнув він.

– Мілоше! – рикнула я на нього. – Мені не можна нервуватись!

– Бірюзового на два-три рази вистачає, та не більше, ніж на двох людей, – ледве вичавив він з себе.

А ось це – те, що потрібно! Залишилось з’ясувати: чи мається у наявності такий чудовий артефакт у князя та… поцупити його. Усього лиш!

– Слухай, Мілоше! Ти з Нави без такого каменю сам вибратись зможеш – без когось?

– Зможу, – знизав він плечима.

– Тоді, так! Зараз прямуєш до князя, – примружившись, втупилась в нього. – Сподіваюсь, ти здатен там невидимо пошастати? Не у сховищі – в кабінеті.

– Ні-ні-ні! – погрозив він мені пальчиком. – Я у твої дурощі більше не граюсь! Мені й за минулий випадок від Алєлі дісталось.

– Ну, так-ну, так! – погодилась я. – Це – мої проблеми. Добре, буду сама й розгрібати.

Я рушила до дверей, та хлопчисько миттю перегородив мені шлях:

– Ну, з чого ти взяла, що з твоїм Колвіним щось сталося?!

– Я це відчуваю, – обійшла його.

Та Мілош знов виріс на моєму шляху:

– В кабінеті я пошастаю, – ледь не прогарчав він. – Та до сховища – навіть не думай!

Хлопчисько зник раніше, ніж я встигла будь-що відповісти. Отакої, Лєра! В тобі помер великий маніпулятор. Треба обмізкувати наступні дії. Припустимо, в князя є саме бірюзовий камінь. Та, якщо він мені не повірить, то вмовляти буде марно. Мене відправлять баєчки зі словами: «Чекай його – та він прийде!»

Легко сказати «чекай», коли в мене зсередини все просто шматується на часточки! Що тоді? Тоді… тоді… треба якось хитро зметикувати, щоб мені показали ті самі портальні камені. А потім? Потім… хапати, і нехай Мілош мене кудись швидко витягує, а вже звідти – через портал до Ігоря. У крайньому випадку, якщо я помилилась і його там нема, то можна буде одразу й повернутись. Майже ідеально! Щоправда, купа усіляких нюансів… Та будемо розв’язувати проблеми за мірою їхнього надходження.

Поруч зі мною закрутився вихор, і з нього вивалився Мілош.

– Тільки не тягни! – втупилась я в нього. – В Ігоря може часу взагалі не бути!

– Є! – невдоволено буркнув він.

– Де?

– В кабінеті у шафі за склом.

– А кабінет, – замислилась я на секунду, – сполучається з покоями князя. Так! – тицьнула я пальцем в хлопчину. – Топай за росою сирін – вона може знадобитись мені, та й не тільки мені. А я піду будити люблячого діда: він, начебто свого онука любить. Може й повірить.

– А, як не повірить? – блиснув своїми зеленющими очима Мілош.

– А, як не повірить, – продовжила я викладання свого найгеніальнішого плану (іншого все одно нема), – ти – вже з росою – заявишся до його кабінету, та тільки так, щоб він тебе не бачив. І, як тільки я поцуплю камінь, хапаєш мене й переносиш десь якомога далі від замку.

– Алєля мене вб’є, – пробурчав він.

– Не вб’є! – клацнула його по носі. – Не дозволю. Домовились? – простягла я йому руку.

– Домовились, – невдоволено вичавив хлопчисько, ляснувши мене по долоні.

Я ковзнула за двері й одразу ж уткнулась в занепокоєний погляд мого охоронця, що перегородив мені шлях. Він, взагалі, хоч колись спить?!

– Пані? – його голос, якщо й видавав подив, то самісіньку малість.

– Мені терміново треба побачити Його Світлість!

А от брови Торна явно продемонстрували подив того. Ну, так: будити князя о такій ранній порі? У будь-якій іншій ситуації я б не зважилась на подібне, та зараз було чхати на всі правила етикету. Гвардієць відступив, пропускаючи мене, й рушив слідом.

Я піднялась на наступний поверх (дякувати, що мені збільшили дозу роси!) й на мить завмерла перед дверима до княжих покоїв. Моя нерішучість тяглась ледь секунду, поки перед очима не постало знервоване обличчя Ігоря, і я впевнено й гучно постукала. Чекати довелось не довго. Через хвилину, максимум дві, князь, одягнений у довгу – до колін – шовкову сорочку сріблястого кольору й такі ж штани, відчинив двері:

– Валерія?! – він здивувався, та надлишок свого здивування швидко сховав за дружньою посмішкою. – Прошу, – чоловік зробив запрошувальний жест рукою.

Я увійшла. Князь зачинив за мною двері й провів до свого кабінету.

– Сідай, – Його Світлість вказав мені на крісло біля столу, поки сам вивуджував з шухляди в ньому рукавички та вдягав їх. – Що трапилось, дівчинка? – опустився він навпроти.

– Ігор з групою застрягли в якійсь пастці й ходять в ній по колу! – одразу ж випалила я, не бажаючи сама колами ходити. – І це – не сон! Я бачила! Я відчуваю, що з ним щось трапилось!

– Валеріє, – чоловік здійняв на мене цілковито спокійний погляд, – інколи, свідомість грає з нами злі жарти. Не все, що здається реальністю, нею є насправді і, особливо уві сні. Ти нервуєш. Ти боїшся. Твоя свідомість й створює відповідні картинки.

Як завжди: усі зі своєю непробивною логікою! Навіть в такому світі! Схоже, що Колвін у цьому сенсі набагато сприйнятливіший та чуйний, як не дивно. А от до його діда, здається, не достукатись! Я кинула погляд на скляні дверцята шафи за спиною князя: камінь бірюзового кольору розміром з курине яйце мирно лежав на поличці поряд зі старовинними фоліантами.