Читати книгу - "Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід"

„Він боїться“, — зрозумів злодій. — „Ба більше, він у паніці, найохочіше утік би, але мав тут залишитися й… померти“. Він мав перевірити, чи великі вміння в їхнього супротивника, а потім — злодій кинув оком за його спину, де на мол входили ще двоє Праведних, — мав зв’язати його меч у якомусь млинку, або ж надітися на лезо, аби тільки дати решті шанс завдати смертельного удару. Альтсін машинально парирував чергові удари, не намагаючись контратакувати. Хлопець боявся і якимсь чином опирався Силі, яка досі без зусилля контролювала дії Праведних. Позаду наступна пара войовників увійшла на мол. Остання двійка стояла біля самого берега, наче бажала впевнитися, що ніхто не зійде на узбережжя без їхнього дозволу.

Смерть вдарила в них ззаду без застереження.

Випірнула із завулка, на мить відтягнувши на себе увагу злодія так, що черговий удар півтораручника мало не позбавив його руки. А перш ніж був нанесений наступний, двоє Праведних, які пильнували вихід з молу, вже були мертвими.

Чоловік, молодий, хоча його вік важко було окреслити точно. Вступив поміж ними безшелесно і вдарив двома однаково закривленими мечами. Їхні кінчики були такими швидкими, що темні клинки наче прошили повітря, а не живі тіла. Праведні впали замертво, перш ніж торкнулися землі.

Альтсіну здалося, що юнак ішов не сам, що його щось підтримувало. Тремтіння повітря, яке гасило будь-яку Силу й розпорошувало аспекти. Злодій бачив, як це щось тягнеться до Праведних і як Потуга, яка їх підтримує, згасає. Раптом ті припинили бути маріонетками й знову стали звичайними людьми.

Почувши звук падаючих тіл, інші Праведні розвернулися, мов за командою.

Вбивця затримався біля входу на мол. Дивився на Альтсіна й лише на нього, наче п’ятеро озброєних чоловіків між ними нічого не значили. Вільні шати піщаного кольору не дозволяли зрозуміти: він худорлявий чи масивний, зграбний чи ширококостий, але насправді це не мало жодного значення. Злодій був готовий закласти власні руки на те, що це він убив ту двійку, на яку Альтсін наштовхнувся на даху. Його мечі пасували до ран: були трохи коротшими за нормальні клинки, трохи закривленими, леза блищали чорнотою вулканічного скла.

Усі завмерли, наче сам час запнувся й зупинився у своїй вічній мандрівці.

Праведні були досконалими фехтувальниками, але коли Потуга, що їх підтримувала зникла, вони знову стали звичайними людьми. Вміли чимало, але тепер їх би не вистачило, навіть якби було п’ятнадцятеро, а не п’ятеро. Бо для чужого воїна вони були лише незначною перешкодою, яку треба усунути. Перешкодою настільки неважливою, що, здавалося, він на них навіть і не дивиться. Він кивнув злодію та смутно усміхнувся.

А потім почав убивати.

Рушив, швидко й дрібно крокуючи. Здавалося, біг босоніж стежкою, що посипана гарячим вугіллям. Першого противника вбив на половині кроку. Злодій навіть не помітив удару, який відрубав чоловікові руку разом із плечем — у повітрі лише мигнув темний клинок, а страшенно скалічений шляхтич плюхнув у річку й відразу зник під водою.

З наступним Праведним юнак обмінявся двома ударами, після чого слідувало мокре зіткнення, аж раптом убивця опинився за спиною противника. Не збиваючись із ритму, наближався до наступної пари. Чоловік, якого він минув, ще з удар серця стояв, завмерши із мечем, здійнятим угору, наче готувався до остаточного, смертельного удару, а потім зброя випала з його руки, а сам він осунувся на коліна, зігнувся навпіл, торкаючись чолом дошок, і тихо заскиглив. Його тіло шарпнулося в спазмі, і він знерухомів.

Вода, яка стікала з-під молу в тому місці, де він стояв на колінах, забарвилася кармазином.

Хлопець, який атакував Альтсіна, відступив до решти ще живих Праведних, а кінчик меча, який він втримував у руках, виразно тремтів. Без Сили, яка за ним стояла, він був звичайним молокосмоком — переляканим і свідомим щодо своєї смертності.

Один з Праведних раптом опустив меча, звів долоню й видавив із себе:

— Чекай… я не…

Вбивця не дозволив йому скінчити, вдарив лівим клинком згори, блокуючи його меч, а правим хльоснув поперек шиї. Далі виконав красивий, досконалий копняк, штовхаючи шляхтича під ноги його товариша, що саме біг на вбивцю. М’яке сходження з лінії атаки й вістря, що чорним іклом виросло зі спини чоловіка, закінчили бій.

Юнак залишився один. Стояв спиною до річки, водив у розпачі поглядом то праворуч, то ліворуч, від убивці до злодія, наче не в силах вирішити, кого обрати. Раптом перевернув меча, спер руків’ям об дошки й кинувся вперед. Вістря увійшло під грудину. Супротивник кашлянув, застогнав і звалився у воду, а річка відразу милосердно поглинула його тіло.

Вони залишилися вдвох. Альтсін глянув незнайомцю в очі й не помітив там ані гніву, ані мороку, ані голої люті. Лише байдужий спокій.　

— Вона тебе шукала, — чужинець мав дивний м’який акцент. — Уже місяць шукала тебе. Я вже думав, що ми поїдемо з міста.

— Ці покидьки на дахах — то був ти?

— Ні. Ми. Я й вона. П’ятеро.

Коротка арифметика вказувала на те, що граф сьогодні був позбавлений усіх своїх улюбленців. Убивця не зводив погляду зі злодія.

— Якби сьогодні ти не об’явився, завтра ми б, скоріше за все, поїхали із міста.

Злодій кисло скривився.

— Здається, що моє купання в річці притягнуло всю шумовину з околиць. Якби я був пишногрудою шістнадцятирічною жрицею Володарки — то міг би це зрозуміти, але таким ось чином…

У погляді прибульця з’явився холод. І раптом чужинець кинувся вперед, а його мечі перетворилися на розмиті смуги. Альтсін так швидко прийняв обидва удари і правицею, і лівицею, що його клинок здався на мить напівпрозорим щитом. А потім він контратакував згори, знаючи із впевненістю, що вбивця відіб’є удар лівою рукою, а іншою спробує випустити йому тельбухи в глибокому випаді. Наче тіло противника інформувало його, яким буде його наступний рух.

Злодій вийшов на той удар, скоротивши дистанцію і стаючи боком, а чорний клинок пройшов за палець від його черева. Тепер…

Ударити сильно, згори — не клинком, але держаком, — щоб меч, який важить понад три фунти, розвалив череп чоловіка. Потім він відштовхне його, легко й швидко розвалить йому груди і…

Піде до міста…

Вбиватиме людей графа…

А потім знайде аристократа й випустить йому тельбухи…

А потім піде до Храму Меча і…

Ні.

Він ударив збоку, стримавши руку в останню мить, хоча удар усе одно змусив нападника похитнутися. Поклав йому вільну руку на груди та