Читати книгу - "Лікарня на відлюдді"

— Та ніхто не бачив, — заспокоїв його Олег. — Вони ввечері кинули до пакету целофанового по одній машинці і пішли.

— Як — до пакету? — не зрозумів Ілля.

— А вони найменші вибрали. Там таких кілька менших було. Савчук по-хазяйськи розсортував їх уночі. Я сам збоку дивився — ну, іде лікар із пакетом, нехай навіть важким — то й що? Може, там фертилівський гусак — подарунок вдячної пацієнтки... Звична справа. А Беженар взагалі з таким виглядом ніс, наче там яка вермішель...

— Чому вермішель? — дурнувато кліпав очима Ілля.

— Ну, тобто, щось легке, — пояснив Олег. — Він же ж здоровий, як бугай. Що там йому якась машинка?

— І ти ніс? — запитав Ілля.

— Звичайно. До речі, й за тебе також.

— Н-да-а... — пробурмотів Медвідь. — Ну що ж... Ти тепер завідуючий — тобі видніше, що робити. Чекай, а чому сім машинок? Нас ніби разом зі Щуром шестеро виходить.

— А Савчук дві потяг, — пояснив Олег. — Сказав, що найбільше настраждався. До речі, тих маленьких якраз і було сім. А більші — вони дуже важкі й у пакет не влазять.

— Так... звичайно, — погодився Ілля.

***

Стукнувши двічі за звичкою у двері завкадрами, Олег, не чекаючи відповіді, завалився до кабінету і хляпнувся у крісло.

— Привіт, — сказав він. — Пробач, я зранку не встиг. Операція... Я такий задовбаний — це кінець...

— Ну, звичайно, — відповіла Ольга. — Дивно, що ви, Олегу Вікторовичу, взагалі знайшли час. Заяву вашу, вже, до речі, підписану, головний лікар особисто передав мені. Готую наказ про ваше підвищення. Вітаю вас.

— Олю, — промовив Олег, заплющуючи очі. — Хочеш — вір, хочеш — ні, а я ще сам отямитися не встиг після подій останніх днів. У нас тут таке робилося, що мізки досі пухнуть.

— Але про твоє нове призначення я могла би дізнатися і не із заяви, — спокійно промовила вона. — Ти би бачив, як вирячився на мене головний, коли побачив моє здивування! Він і уявити собі не міг, що я можу не знати про це... А я стою, як...

Вона відвернулася, витягаючи електрочайник.

— Олю, — сказав він, підійшовши і обіймаючи її. — Ну, це випадково вийшло. Я вчора ще зранку не знав, що писатиму його. Мене Ілля «зґвалтував», я не міг відмовити. Усе терміново... Тут такі обставини... Я за цим усім взагалі забув, коли тебе бачив. Ну, вибач...

— Гаразд, — сказала вона. — Тільки за чим — за цим? Я в курсі, що тут відбувалося нещодавно, але з тих пір давно вже можна було вилікувати всіх цих хворих, відіспатися, заспокоїтися і нарешті поздоровкатися по-людськи зі своєю Ольгою. Чи, може, вжє не своєю?

— Ти що, з глузду з'їхала? І не соромно? У мене дійсно були серйозні причини. А що відбувалося тієї ночі в дійсності, ти поки що не знаєш. До речі, так і не знатимеш, якщо я терміново не отримаю гарну чашку кави, щось на закуску, а заразом поцілунок. Можна й у зворотному порядку.

— Ні, любий, — не погодилася вона. — Спочатку пояснення, а потім... буде видно.

— Добре, — зрадів Олег. — Про ядерні боєголівки чула?

— Так, — пожвавилася вона.

— А про радіоактивні відходи?

— Також чула...

— А... — Олег хитро примружився, — про підпільний банк органів для трансплантації під хірургічним корпусом?

— Ні, от про це не чула. А ти що — головний трансплантолог? Не чула, правда.

— Ну, таких чуток ще дійсно не було, — заспокоїв Олег. — Але скоро з'являться. У вас це швидко. Фантазія тачанівського мешканця, коли справа стосується чогось не цілком зрозумілого, меж не має. Так ось, усе це фігня порівняно з тим, що відбувається насправді.

Ольга стояла, широко розплющивши очі.

— Вода википить, — підказав Олег. — Наливай.

***

Зранку головний увійшов до залу на загальну п'ятихвилинку, ввічливо пропустивши перед собою слідчого з районного відділення міліції.

— Доброго дня, — привітався він. — Шановні колеги! Сьогодні на нашій п'ятихвилинці присутній слідчий райвідділу МВСУ

Василь Васильович Глушко. Я гадаю, ми не будемо його затримувати і одразу надамо слово, а потім уже проводитимемо робочу нараду. Будь ласка, Василю Васильовичу...

Зал розбурхано загудів.

— Зараз нам проллють світло на деякі таємничі речі! — пролунала репліка із задніх рядів.

— Ага, про боєголовки обов'язково, — почулося з іншого кінця.

Нарешті запала тиша.

— Дякую, — промовив слідчий. — Я хочу звернутися до вашого колективу з проханням допомогти слідству. Є дані, що на території вашої лікарні, а точніше, у підземному переході, збудованому як приміщення ГО, довгий час зберігалися деякі матеріальні цінності, викрадені у держави. Хочу одразу відповісти на ваші репліки — це не боєголівки. Хоча би тому, що райвідділ міліції цим би не займався — є інші структури.

— А все-таки, що це? — прозвучало із залу.

— Це... — Глушко на мить завагався. — Скажемо так: різного роду апаратура, прилади, металеві агрегати середніх розмірів. Тобто одна людина у змозі поступово все це переносити. Але разом усього досить багато. Вистачило би завантажити майже повністю кузов невеликої вантажівки. Усе це, ми підозрюємо, було винесено з підвалу і переховано десь в іншому місці на території лікарні.

— Так це ж не голка, — промовив Сивокінь. — Чому ж ви не знайшли?

— Ну, чесно кажучи, ми ще не скрізь шукали...

— В операційній точно не шукали, — промовив Беженар.

Зал розірвався сміхом.

— Колеги! Одну хвилинку! — піднявся з місця у президії головний. — Ну, майте ж такт вислухати людину! Задавати питання потім зможуть усі.

— Я розумію вашу іронію, — сказав Глушко. — Справа доволі неординарна, і нам важко. Тому я вас прошу — хто, можливо, бачив щось підозріле, що кидалося б у вічі... Можливо, хтось щось переносив... Можливо, до корпусів під'їжджала і стояла довгий час вантажівка... Ну, ви мене розумієте. Будь-яке ваше спостереження може стати в пригоді. Тих, хто може щось повідомити, прошу посприяти або зараз, або у будь-який час по телефону. Мій номер — 2-26-17. Можете на чергового — 02. Можливо, хтось щось хоче