Читати книгу - "Лікарня на відлюдді"

так, що дихати важко. А тут ще ваші «цінності». Я обіцяю вам сприяти, чим можу, але сам ходити і шукати, пробачте, не буду. Особисто я, чесно вам скажу, не уявляю, де це все може бути заховано. В нас же кругом люди у корпусах — хворі, персонал... Повірте, немає таких місць, де ніхто не буває. Я не знаю... Не уявляю...

— Так ви і не уявляли до цього. А воно, проте, було, у підвалі.

— Чи було — це ще спірне питання, — продовжував сумніватися головний. — Може, один «роботяга» просто допився до ручки і вигадав історію. Ніхто ж більше не бачив, крім Бліща. Ну, погодьтеся, — всі ваші докази на рахунок існування тих «цінностей» якісь такі... Я, звичайно, не фахівець... Але якісь побічні. Свідчення однієї людини — і баста. Тим паче, людини, яку ви під вартою тримаєте і в наручниках водите, отже, довіри їй немає.

— А вночі те саме по підвалах вишукували серйозні кримінальні елементи, — додав слідчий.

— Та він як вас, так і їх за ніс водить, — пояснив головний. — Однаково. Давно треба його було розрахувати. Чого я чекав? Може, у нього так своєрідно біла гарячка проявляється? В інших миші, павуки, а у Бліща — всяке загадкове обладнання. Може, до нього нарколога прислати?

— Ви нас недооцінюєте, — знову образився Глушко. — Завгосп ваш пройшов медичне освідчення одразу після затримання. І нарколог визнав його здоровим. А обладнання існує. Там, на його попередньому робочому місці, за цінностями уже давно спохопилися. І Бліща вже давно розшукували. Ось так, усе сходиться.

— Крім одного, — заперечив Лабо. — Як це ніхто не бачив, що у підвал під одним із головних корпусів перетягли купу заліза? Це ж півдня треба тягати, з ваших слів, між іншим. А там хірургія, дитячий відділ, пологовий. Це постійний рух, навіть уночі. То як? Машина повинна стояти під корпусом, а звідти повинні носити.

— Звичайно, ніхто не бачив! — слідчий завзято навіть підвівся зі стільчика, нахиляючись до головного. — Підземний перехід має відгалуження, кінець якого під моргом! А морг — у глухому кутку вашої території. Там вантажівка могла цілу ніч стояти, і ніхто би не побачив. От ваш Бліщ і перетягав усе по підземному коридорі під хірургію. Вхід до підвалу під моргом до цього довго не відкривався, а ми встановили, що з рік тому його таки відкрили. Коли на завгоспа наїхали ті самі, на джипі, він розколовся і повів їх у підвал показувати добро, а там вже нічого немає. Пусто.

— Там, може, вже кілька місяців пусто! — не витримав головний. — Може, Бліщ відчув, що пахне смаженим, і переносив ще кудись. Можливо, навіть не в лікарні. А крутим дурочку показував, і тепер ще й вас на те саме купив. От ви ходите й шукаєте те, чого тут більше ніде не може бути, вносите сум'яття у робочий процес. І створюєте ґрунт, до речі, для всяких ідіотських чуток. Ви б чули, що у нас уже говорять із приводу цього...

— Так... — спромігся був щось вставити слідчий.

— Ні, ви знаєте, що у нас люди патякають? — не здавався головний. — До мене, наприклад, дійшла чутка, що шукають вивезені з Німеччини боєголівки!

— Чому саме з Німеччини? — насторожився Глушко.

— Не знаю. Нібито при виведенні радянських військ ГСВГ. Ось як. А по інших каналах кажуть — радіоактивні відходи. Ви що, не знаєте, який у нас народ? Вони ще й не таке вигадають. І це тільки з того, що до мене дійшло. А скільки такого ходить, про що я ще не знаю!

— Прилади винесли з підвалу зовсім недавно, — несподівано заявив слідчий. — І вони там були. Сліди їхні лишилися, запчастину знайшли. Це достовірні дані. Тягали у напрямку головного виходу з підвалу. Там натоптано — жах. І стіни пооббивані, свіжі. Хто міг би бути спільниками вашого завгоспа? Кажучи по-простому, з ким він горілку пив?

— Я там не бував, — майже по складах промовив головний. — Хоча, звісно, це моє упущення. Визнаю. А двері надвір біля виходу з підвалу досі не відчинялися, принаймні відколи я головний лікар. Від них навіть ключів немає. їх можна тільки виламати.

— Ось то ж бо й воно! — зрадів слідчий. — Я й тлумачу вам, що обладнання могли носити тільки догори!

— Куди? До реанімації? Чи у пологовий? Машину заліза? Та будьте серйозні!

— На горищі немає, — незворушно продовжував той. — Отже, десь на поверхах. Ідіотська справа... — Глушко м'яв у пальцях цигарку, яка давно вже просилася до рота.

— Шукайте, — розвів руками Лабо. — Ну, що я ще можу сказати? Шукайте це ваше таємниче обладнання. Нехай Тачанів із глузду сходить. Ще СБУ запросіть для більшого ажіотажу. Тоді завтра точно скажуть, що тут у нас захований банк органів, або підпільна баклабораторія...

***

Олег вийшов із операційної, здираючи на ходу рукавиці й кидаючи в раковину. За ним виповз Медвідь.

— Альоу, колеги! — почувся голос Щура з операційної. — Що призначатимемо з антибіотиків? Як завжди?

— Цефтріаксон, — сказав Ілля, — нехай розкошелиться. Нема чого вдома по три доби сидіти. Досиділися до ручки, а тепер будемо економити...

— Прийнято...

Олег уже скинув халат і розв'язував маску.

— Ну що, нормально все вийшло, — повернувся він до Медвідя. — А ти — «не можу, всі думки про інше»...

— Ти знаєш, дійсно, до початку операції всі думки про інше були, а як розрізали — зразу перейшло. Нам потрібно в операційній від усякої дурні лікуватися, — Медвідь боязко озирнувся і додав: — Від усяких машинок...

Зайшовши до роздягальні, вони усілися на тапчани один навпроти другого.

— Ти знаєш, я взагалі-то до операції не хотів говорити... — почав Олег.

— Що?! Що вже сталося?! — злякався Ілля.

— Гадав — ти хвилюватимешся, а операція серйозна...

— Чого ти тягнеш? — заволав Ілля. — Кажи!

— Просто вчора Беженар із Голоюхом та Савчуком винесли сім машинок. Ну, і я допомагав...

— Як... винесли... Куди винесли?

— Чого ти кричиш? — обурився Олег. — Просто винесли. Так їм схотілося. Десь заховали. З тих міркувань, що якщо решта щезне, то нам хоча би щось залишиться. Хіба дарма страждали?

— Це завал... — простогнав Медвідь. —