Читати книгу - "Лікарня на відлюдді"

На мить зал застиг. Запанувала тиша. Рух, несподівано зроблений Медвідем, який, наче навмисно, сидів у самому центрі, був чітко помітний з президії.

— Будь ласка, Ілля Петрович... — головний зробив заохотливий жест.

Усі погляди сконцентрувалися на ньому. Ніхто не побачив при цьому, як двоє чи троє лікарів схопилося за ручки крісел, завмерши зі зміненими обличчями.

— Та, загалом, я хотів тільки запитати, — промимрив Ілля, — чи мала якесь відношення перестрілка вночі, про яку всі говорять, до того, про що ви говорите?

— На жаль, нічого не можу вам пояснити, — розвів руками Глушко. — Таємниця слідства.

На цьому питання скінчилися. Почалася загальна п'ятихвилинка.

***

Голоюха викликали у відділення близько сьомої години вечора. Чоловік років так сорока п'яти лежав на койці, підтягаючи коліна до живота.

— Ось, — сказала Оксана, — «швидка» привезла двадцять хвилин тому. Болі у животі — ледве йшов.

— Добрий вечір! — Тарас присів біля нього. — Що вас турбує?

— Доктор, дуже сильні болі. Півтори години тому почалися. А зараз наче трохи легше.

— Блювоти не було?

— Ні, але нудило.

Коли чоловік підняв сорочку, Тарас побачив старий післяопераційний рубець, очевидно, після апендициту, обстежив живіт і запитав:

— Горілку вживали?

— Що буду брехати — пив. Сто грам. Розумію, пахне.

— Ну що... Ми вас залишаємо у відділенні. Зробимо аналізи, проклізмимо, у вену покапаємо.

— А що у мене, доктор?

— Перше враження, ніби приступ кишкової непрохідності, хоча доволі нетипово проходить. Обстежимо вас, причину встановимо. Показань до операції зараз немає.

— Слава Богу... — полегшено зітхнув той.

Оксана, яка чергувала вночі, доповідала на вранішній п'ятихвилинці у відділенні, вже не «бекаючи» і нічого не плутаючи.

— Увечері поступив Куржаков, приїжджий, гостра кишкова непрохідність. Дивився Тарас Васильович, хворому вже краще.

— Що за непрохідність? — Олег повернувся до Голоюха.

— Та хто його знає, чи є вона там взагалі... — засумнівався той. — Рентгенологічно не підтвердилася. Апендицит переніс п'ятнадцять років тому, клініка нетипова... Дообстежувати потрібно.

— Олег Вікторович, — додала Оксана, — він режим порушує, від клізми взагалі відмовився, системи не схотів. Ходив по відділенні, увечері в травматології у карти грав...

— Гаразд, розберемося, — сказав Олег. — Далі.

Оксана продовжувала доповідь. Коли медсестри вийшли, Олег повернувся до Голоюха і сказав:

— Пишу хворого тобі. Обстежуй по повній програмі. А заразом поясни, що у лікарні лікуються. А не хоче — ми його випишемо, і нехай їде за місцем проживання.

— Гаразд, — погодився той.

— Ага, і ще... Дзвонив Сивокінь, казав, що Савчук терміново взяв відгул, то ти...

— Ну, це кінець... — розвів руками Тарас. — А де він їх, ті відгули, бере? А коли я відгули братиму? Його ж учора не було! А сьогодні що — знову?

— Учора був прогул, — пояснив Медвідь. — А сьогодні відгул за прогул.

— А в нас буде коли-небудь такий завідуючий, який знайде на нього управу? — продовжував обурюватися Тарас.

— Буде, — сказав Ілля. — От як сам станеш, тоді подивимося, як ти управу знайдеш.

— Одним словом, прийом на тобі, — підвів риску Олег, — а там розберемося.

***

Коли Олег переступив поріг квартири Ольги, час рухався до десятої вечора. Вона відчинила і посторонилася, пропускаючи його.

— Щось сталося?

— Ні, просто щойно прокинулася, — Ольга здригнулася під накинутим на плечі шарфом. — Прийшла з роботи, прилягла на десять хвилин і... Ось, щойно прокинулася. Голова боліла.

— Гарний сон — ознака здоров'я, — зауважив він, скидаючи куртку і вішаючи її. — Я вже годину, знаєш, про що думаю?

— Знаю. Про мене, звичайно.

— Ну, про тебе я завжди думаю. А ось останню годину...

— Я нічого не встигла, — вибачаючись, промовила вона.

— Ти такого однаково не вмієш. Ми у Харкові, — Олег потяг її на кухню, — практикували картоплю, печену просто в духовці — без нічого. Сила. Зараз забацаємо.

Він потер руки, уявляючи, очевидно, кінцевий результат, коли телефон у куртці, залишеній у передпокої, почав подавати сигнали.

— Ага, забацаємо... — розчаровано промовила Ольга.

Скривившись, він витяг із кишені трубку:

— Алло?

Обличчя його одразу набуло невдоволеного виразу.

— Марійцю, я не ургентний сьогодні, — промовив він у трубку. — Здається, Медвідь у графіку стоїть. А ще краще — передзвони Голоюху, це його хворий. Нехай розбирається.

На якийсь момент Олег замовк зі слухавкою біля вуха, а потім сказав:

— Гаразд. Дзвони на «швидку» — нехай по мене їдуть. Тільки швидко.

— Ну, що? — Ольга сиділа на стільчику, схиливши голову набік, і обличчя її також висловлювало розчарування.

— Усе гаразд. Береш картоплю середнього розміру, миєш і складаєш на решітку в духовці на середній висоті, включаєш середній вогонь. Подавати на тарелі середнього розміру.

— А там що? — запитала вона.

— Та є там один кадр, — відповів Олег. — Завідуючого вимагає. Це ненадовго.

***

Коли Олег увійшов до палати, на ходу зав'язуючи халат, Куржаков спокійно лежав на койці, дивлячись у стелю. Марійка також увійшла і стала поруч.

— Що сталося? — запитав Олег.

— Це конфіденційно, — відповів хворий, зиркнувши на медсестру. — Я хочу говорити з завідуючим.

Кинувши незадоволений погляд, Марійка залишила палату. Олег присів на край койки хворого, в якому важко було запідозрити теперішнього виконуючого обов'язки начальника колонії посиленого режиму.

— То я вас слухаю...

— Доктор, з вами хочуть поговорити на рахунок моїх проблем, — почав Куржаков.

— А які у вас проблеми? — не зрозумів Олег. — Я хотів би спочатку від вас почути.

— Та я погано формулюю свої думки, — відповів той. — Там, у коридорі... ви вигляньте... Напевно, вже мій... гм-м... словом, адвокат.

— Ну, хворі з адвокатами — це в дусі часу, — посміхнувся Олег. — Але я не бачив нікого, коли заходив.

— Та він під вашим кабінетом.

Під зачиненими дверима нового кабінету завідуючого стояв чоловік, вигляд якого аж ніяк не додав Олегові наснаги. Це був слідчий райвідділу Глушко.

— Не знав, що ви ще й адвокат... — зауважив Олег, подаючи йому руку.

— Виключно неофіційно, — натягнуто посміхнувся слідчий.

Вони увійшли, і Олег запропонував сісти.

— Я справді не працюю в адвокатурі, хоч іноді жалкую про це, — Глушко заклав ногу на