Читати книгу - "Метелик"

— Де ти це взяв, Кюїк-Кюїк?

— Земляки дали… Завтра провідаємо їх. Підеш із нами?

— Звичайно.

Ми гадали, що Кюїк-Кюїк відведе віслюка з візком назад господарям. Але ж ні, він розпрягає віслюка й прив’язує на: подвір’ї.

— Віслюка мені подарували. З ним, сказали мені, я легко зароблю собі на хліб. Завтра вранці сюди прийде один мій земляк і покаже, що треба робити.

— Ці індокитайці швидко прилаштовуються!

Гітту зсаджується, щоб візок і віслюк поки що стояли в нього на подвір’ї. Наш перший день на волі минає добре. Ввечері ми сідаємо довкола робочого столу і їмо смачний овочевий суп, що його зварив Жюло, та не менш смачну страву із спагетті.

— Кожен по черзі митиме посуд і прибиратиме в будиночку, — каже Гітту.

Спільний обід — це символ першої невеличкої громади, сповненої щирості. Відчуття, що тобі допомагають у твоїх перших кроках вільного життя, справді окрилює тебе.

Кюїк-Кюїк, однорукий і я по-справжньому щасливі. Ми маємо дах над головою, постіль, щедрих друзів, які, хоч і самі живуть убого, знайшли в собі благородство нам допомогти. Чого ще нам треба?

— Які в тебе плани на вечір, Метелику? — питає мене Гітту. — Хочеш піти до того бару, де збираються втікачі?

— Ні, сьогодні я нікуди не піду, йди сам, не турбуйся про мене.

— Гаразд, я піду, бо мені треба декого побачити.

— Я залишуся з Кюїк-Кюїком і одноруким.

Малий Луї та Гітту вдяглися, зав’язали краватки і пішли до центру міста. Тільки Жюло залишився зробити ще кілька пар взуття. Я зі своїми товаришами прогулююся прилеглими вулицями, знайомлячись з нашим кварталом. Тут живуть переважно індійці. Є трохи негрів, майже нема білих, є кілька китайських ресторанів.

Наш квартал називається Пенітенс Ріверс, це своєрідний куточок Індії чи Яви. Жінки тут напрочуд гарні, а старі чоловіки носять довгі білі сорочки. Багато з них ходять босоніж. Це вбогий квартал, але всі вдягнені чистенько. Вулиці погано освітлюються, в барах, де п’ють і їдять, скрізь лунає індійська музика.

Мене зупиняє вугільно-чорний негр у білому й запитує:

— Ви француз, пане?

— Так.

— Мені приємно зустріти земляка. Чи не бажаєте випити чарку спиртного?

— Охоче, але я з двома друзями.

— Дарма. Вони розмовляють по-французькому?

— Так.

І ось ми всі четверо всідаємося за столом у барі. Цей мартініканець розмовляє вишуканішою французькою, ніж ми. Він «радить бути обережними з англійськими неграми, бо всі вони, каже він, брехуни.

— Вони не такі, як ми, французи, ми дотримуємося слова, а вони ні.

Слова «ми, французи» цього вугільно-чорного негра викликають у мене посмішку, але водночас по-справжньому зворушують мене. Чудово, цей чоловік більший француз за мене, бо він з величезним запалом наголошує на своєму підданстві. Він ладен загинути за Францію, а я ні. Тож він більший француз, ніж я. Я ж бо втікач.

— Мені приємно зустріти співвітчизника й порозмовляти з ним своєю мовою, бо по-англійському я роз— і мовляю дуже погано.

— Я вільно розмовляю по-англійському, — каже негр. — Якщо я можу стати вам у пригоді, то я до ваших послуг. Ви вже давно в Джорджтауні?

— Не більше тижня.

— Звідки ви приїхали?

— З Французької Гвіани.

— Ви, мабуть, утікач або наглядач за каторжанами, який хоче перейти на бік де Голля?

— Ні, я втікач.

— А ваші друзі?

— Вони теж.

— Пане Анрі, я не хочу знати про ваше минуле, але скажу вам, що настав час, коли ви можете допомогти Франції і спокутувати свою провину. Я з де Голлем і чекаю нагоди виїхати до Англії. Давайте зустрінемося завтра в барі «Мартінер клаб», ось його адреса. Я буду радий, якщо ви прийдете до нас.

— Як вас звати?

— Омер.

— Пане Омер, я не можу негайно прийняти ухвали, передусім мені треба дізнатися, як там моя родина, а також, перше ніж вирішувати, все добре обміркувати. Чесно кажучи, пане Омер, Франція завдала мені багато горя, вона повелася зі мною негуманно.

Мартініканець зі своїм запалом силкується будь-що мене переконати. Не можна без зворушення слухати аргументи, які викладає цей чоловік на користь нашої знедоленої Франції.

Коли ми дуже пізно повертаємося додому й лягаємо, я обмірковую слова цього великого француза. Я повинен серйозно зважити його пропозицію. Зрештою, ні фараони, ні присяжні засідателі, ні в’язнична адміністрація ще не Франція. Відчуваю, що я не перестав її любити. Подумати тільки: німчури захопили всю Францію! Господи, що відчувають мої рідні і який це сором для всіх французів!

Коли я вранці прокидаюся, вже нема ні віслюка, ні візка, ні поросяти, ані Кюїк-Кюїка та однорукого.

— Ну як, друже, добре виспався? — питають мене Гітту та його товариші.

— Еге ж, дякую.

— Що питимеш — чай чи каву з молоком? А хліба з маслом з’їси?

— Дякую.

Я їм і дивлюсь, як вони працюють.

Жюло готує в міру потреби каучук, підкидаючи тверді шматки в розтоплену масу.

Малий Луї нарізає клапті матерії, а Гітту виливає черевики.

— Ви багато робите цього взуття?

— Ні. Ми працюємо рівно стільки, щоб заробити двадцять доларів на день. П’ять доларів платимо за житло та харчі і по п’ятірці ще кожен з нас дістає на одяг і кишенькові витрати.

— Збуваєте все?

— Ні, часом комусь із нас доводиться продавати черевики та віники на вулицях Джорджтауна. А ходити пішки під пекучим сонцем і пропонувати товар перехожим нелегко!

— Якщо треба, я залюбки візьмуся за це. Не хочу бути дармоїдом. Я теж повинен заробляти на хліб.

— Гаразд, Метелику.

Потім я прогулююся в індійському кварталі Джорджтауна. Натрапляю на величезну кіноафішу, і мене розбирає страшенне бажання вперше у житті подивитися звуковий кольоровий фільм. Треба попросити Гітту, щоб повів мене сьогодні ввечері в кіно. Я проблукав вулицями кварталу Пенітенс-Ріверс цілий день. Мені дуже сподобалися ці чемні люди. Їм притаманні дві риси: вони охайні й дуже чемні. Цей день, який я провів на вулицях Джорджтауна, залишив у моїй пам’яті більший слід, ніж той, коли я дев’ять років тому прибув до Трінідаду. На Трінідаді, сповнившись чудових почуттів, що їх викликав у мене натовп, я постійно запитував себе: чи за два, щонайбільше за три тижні я муситиму знову вирушати в море? Яка країна захоче мене прийняти? Чи знайдеться у світі народ, який надасть мені притулок? Яким буде моє майбутнє? Тут усе інакше. Тут я зовсім вільний, навіть можу, якщо захочу, поїхати до Англії і вступити