Читати книгу - "Метелик"

до вільного французького війська. Що мені робити? Якщо я піду з де Голлем, то чи не скажуть, що я пішов з ним, бо не знав, куди подітися? Чи серед непогрішних людей не поставляться до мене, як до каторжанина, який, не знайшовши для себе іншого притулку, пішов з ними? Кажуть, що Франція поділилася навпіл — на прихильників Петена й на прихильників де Голля. Чому маршал Франції не знає, в чому полягають честь та інтереси його країни? Якщо я вступлю до вільного війська, то чи не доведеться мені стріляти згодом у французів?

Отож тут важко буде зробити правильний вибір. Гітту, Жюло й Малий Луї не такі йолопи, щоб гнути спину, вони заробляють по п’ять доларів, і більше їм не потрібно. Тож і мені передусім треба навчитися жити на волі. З 1931 року — а вже йде 1942-й — я в’язень. Я не можу першого ж свого дня на свободі розв’язати всі проблеми. Навіть не знаю, які з них постають насамперед перед людиною, що хоче зробити собі кар’єру. Я ніколи не працював власними руками. Хіба що зовсім трохи електриком. Але будь-який помічник електрика вміє більше за мене. Проте я повинен пообіцяти собі одне: жити чесно.

Додому я повертаюсь о четвертій годині.

— Ну як, Метелику, приємно дихати повітрям свободи? Нагулявся?

— Так, Гітту, я обійшов усі вулиці цього великого кварталу.

— Бачив своїх індокитайців?

— Ні.

— Вони на подвір’ї. А твої друзі кмітливі хлопці і вже заробили сорок доларів і хотіли силоміць упхати двадцять мені. Звісно, я відмовився. Піди до них.

Кюїк-Кюїк січе капусту для поросяти, однорукий миє віслюка, який анітрохи «е пручається.

— Ну як ти, Метелику?

— Все гаразд, а ви?

— Ми дуже раді — заробили сорок доларів!

— Що ж ви робили?

— О третій ночі один наш земляк повів нас до села. Він мав двісті доларів. На них ми накупили помідорів, салати, баклажанів — одне слово, всякої городини. Крім того, кілька курей, трохи яєць і козячого молока. Потім поїхали на ринок, що біля порту, й продали частину продуктів місцевим людям, а решту — американським морякам. Американці були такі задоволені ціною, що завтра мені навіть не треба заїжджати на ринок: вони сказали чекати їх перед в’їздом до порту. Моряки все куплять. На ось гроші. Ти в нас за старшого, тобі їх і зберігати.

— Кюїк, ти ж знаєш, мені ці гроші не потрібні, я маю свої.

— Бери, а то ми більш не підемо працювати!

— Послухай, французи живуть на п’ять доларів у день. Тож кожен із нас нехай візьме «собі м’ять доларів, а п’ятірку дамо на харчування. Решту грошей відкладатимемо, щоб повернути твоїм землякам ті двісті доларів, які вони тобі позичили.

— Домовилися.

— Завтра я піду з вами.

— Ні, ти спатимеш. Якщо хочеш, то зустрінеш нас о сьомій ранку перед в’їздом до порту.

— Гаразд.

Усі ми щасливі. Тепер ми знаємо, що можемо заробити собі на хліб і не будемо тягарем для друзів. Зрештою, Гітту

І його товариші, незважаючи на свою доброту, певне, вже чекають, коли ми наймемося на роботу.

— Щоб відзначити спритність твоїх друзів, ми зараз купимо два літри аперитиву.

Жюло виходить і повертається з білою горілкою іа цукрової тростини та з продуктами. За годину ми попиваємо спиртне, наче в Марселі. Охмелівши, ми розмовляємо куди голосніше, ніж звичайно, й весело сміємося. Сусіди-індійці, почувши, що у французів свято, заходять до нас без запрошень. Це троє чоловіків і дві дівчини. Вони приносять шматки курятини й свинини на маленьких рожнах, гостро приправлені перцем та прянощами. Дівчата небаченої вроди. Обидві вдягнені в біле, босі, із срібними браслетами на лівій щиколотці. Гітту каже мені:

— Будь обережний, це справжні дівчата. Не дозволяй собі кидати гостре слівце щодо того, що з-під їхньої прозорої вуалі прозирають перса. Це для них природно. Розумієш, мені до цього байдуже, я вже старий. А ось Жюло та Малий Луї напочатку, коли ми сюди приїхали, зробили спробу залицятися до них і впіймали облизня. Потім дівчата довго не приходили до нас.

Ці обидві, індійки вельми гарні. Ота цятка татуювання на чолі їм надає дивного вигляду. Вони ввічливо щось нам кажуть» і мої слабкі знання англійської мови наводять мене на думку, що вони раді нашому приїзду до Джорджтауна.

Цього вечора я з Гітту йду до центру міста. Здається, там зовсім інша цивілізація, ніж тут, де ми живемо. У місті повно людей. Білих, негрів, індійців, солдатів, військових і цивільних моряків. Бари, ресторани, шинки й усілякі контори освітлюють вулиці сліпучим сяйвом, і скрізь видно як удень.

Я вперше в житті побачив звуковий кольоровий кінофільм і, приголомшений цим новим досягненням, іду з Гітту до величезного бару. Тут цілий куток займають душ двадцять французів. Головний напій у барі — «Куба лібр» (ром і кока-кола).

Всі ці люди — втікачі, колишні каторжани. Одні з них втекли після того, як їх звільнили із в’язниць: вони відсиділи свій термін в ув’язненні, а потім мали відбути такий самий строк на засланні. Помираючи з голоду, не маючи роботи, до того ж відчуваючи зневагу з боку офіційних властей та гвіанського населення, вони подалися до країни, де, як їм здавалося, живеться краще. Але й тут життя не з медом, розповіли вони мені.

— Я рубаю дерева в джунглях за два з половиною долари на день у Джона Фернандеса. Щомісяця на тиждень я приїжджаю до Джорджтауна. Мене не покидає розпач.

— А ти?

— Я збираю колекції метеликів. Ходжу ловити їх у джунглі, і коли в мене назбирується велика кількість різних метеликів, я складаю їх у коробку зі склом і тоді продаю колекцію.

Інші працюють докерами в порту. Всі тяжко гнуть спину, але заробляють лише на прожиток.

— Життя в нас нелегке, — кажуть вони, — зате ми вільні. І це, вже добре.

Сьогодні ввечері нас провідав засланець Фоссар. Він платить за питво для всіх. Він був на канадському кораблі, навантаженому бокситами, яке при виході з річки Демарари було торпедовано. Фоссар належить до числа врятованих, йому заплатили як людині, що зазнала корабельної катастрофи. Майже весь екіпаж корабля втонув. Йому пощастило сісти на рятувальну шлюпку. Фоссар розповідає, що підводний човен сплив на поверхню й один з його командирів заговорив до них. Він спитав, скільки в порту кораблів, навантажених бокситами, чекає свого відплиття. Вони відповіли йому, що не знають, тоді чоловік, який розпитував їх, зареготав.

— Учора, — сказав він, — я був у кінотеатрі в Джорджтауні. Погляньте, ось