Читати книгу - "Метелик"

— Земля.

О четвертій годині дня ми, проминувши маяк, входимо у величезну річку Демерара. Знову з’являється шлюпка, матрос передає мені стерно, а сам іде на ніс човна й ловить кинуту йому линву, яку прив’язує до передньої лавки. Потім опускає вітрило, і шлюпка тягне нас кілометрів двадцять угору по цій жовтій річці, а слідом за нами, за якихось метрів двісті, пливе катер. За коліном річки виростає велике місто.

— Джорджтаун! — кричить англієць.

І справді, шлюпка повільно підтягує нас до столиці Британської Гвіани. В порту багато суховантажних суден, сторожових катерів і військових кораблів. На березі річки стоять на баштах гармати. Тут цілий арсенал — і на воді, й на суходолі.

Воєнний час. Уже понад два роки триває війна, але досі я цього не відчував. Джорджтаун, столиця Британської Гвіани, головний порт на Демерарі, теж готовий воювати. Це озброєне місто викликає в мене почуття подиву. Відразу після нас до військового причалу швартується і торпедний катер, що весь час плив за нами. Кюїк-Кюїк з поросям, Хюе з клунком і я з порожніми руками сходимо на пірс. На цій пристані, відведеній для військового флоту, не видно жодної цивільної людини. Тільки моряки й солдати. Підходить офіцер, якого я впізнаю. Це той, що розмовляв зі мною по-французькому з катера. Він ввічливо подає мені руку й питає:

— Ви не хворі?

— Ні, капітане.

— Чудово. Проте вам доведеться пройти до санчастини. Вам зроблять там кілька уколів. Вашим супутникам теж.

Зошит дванадцятий

ДЖОРДЖТАУН

Перші дні в столиці

Нам роблять кілька різних уколів і переводять пополудні до поліції — величезного комісаріату, в двері якого входять і виходять сотні поліцейських. Нас одразу ж приймає в своєму кабінеті начальник поліції цього великого портового міста. Обабіч нього сидять англійські офіцери в бездоганних мундирах кольору хакі й білих гетрах. Полковник киває нам головою, запрошуючи сідати навпроти нього, й чистісінькою французькою каже:

— Звідки ви пливли, коли вас помітили в морі?

— З каторги у Французькій Гвіані.

— А точніше.

— Я з острова Дьябль. А вони — з табору політичних в’язнів Ініні, це неподалік від річки Куру.

— Який ви мали вирок?

— Довічне ув'язнення.

— А індокитайці?

— Теж.

— Хто ви за професією?

— Електрик.

— А вони?

— Куховари.

— Ви за кого — за де Голля чи за Петена?

— Ми нічого не знаємо. Ми в'язні і хочемо чесно жити на волі.

— Ми поселимо вас у камеру, але вона буде і вдень і вночі відчинена. А коли перевіримо ваші слова, випустимо вас. Якщо ви сказали правду, вам нема чого боятися. Зрозумійте нас, іде війна, і ми мусимо бути обережніші, ніж звичайно.

Одне слово, через тиждень ми опиняємось на волі. За цей час ми придбали пристойний одяг. Двоє моїх індокитайців і я — гарно вдягнені, з посвідками в кишені — вже стоїмо о дев’ятій ранку на вулиці.

Місто має двісті п’ятдесят тисяч населення і збудоване в англійському стилі: перші поверхи бетонні, решта — дерев’яні. На проспектах і вулицях повно людей: білих, чорних, шоколадного кольору, індійців, англійських та американських моряків. Опинившись у цій строкатій юрмі, ми аж п’яніємо. Нас переповнює така велика радість, що це, мабуть, видно по наших обличчях, навіть по обличчях індокитайців, бо багато людей дивляться на нас і всміхаються нам.

— Куди підемо? — питає Кюїк-Кюїк.

— Я маю одну адресу. Поліцейський негр сказав мені, що в Пенітенс-Ріверсі живуть двоє французів.

Розпитавши перехожих, ми довідуємося, що в цьому кварталі живуть самі індійці. Підходжу до поліцейського в білому мундирі й показую йому адресу. Перше ніж відповісти, поліцейський вимагає у нас посвідки. Я гордо показую свою.

— Дуже добре, дякую.

Перемовившись із вагоноводом, він садовить нас у трамвай. Ми їдемо від центру міста, й через двадцять хвилин вагоновод нас висаджує. Це має бути десь тут. Розпитуємо в людей. Один молодик киває нам головою, запрошуючи йти за ним. Підходимо до низенького будиночка. Цієї миті з нього виходять троє людей і широко розводять руками.

— Звідки ти взявся тут, Метелику?

— Важко повірити! — каже найстарший серед них і зовсім сивий. — Заходь. Я тут живу. А ці індокитайці з тобою?

— Так.

— Заходьте, ласкаво просимо.

Цього старого каторжанина звуть Огюст Гітту, він марселець. 1933 року його везли на каторгу разом зі мною на «Мартіньєрі». Гітту розповідає, що втік з каторги три роки тому. Двоє інших — Малий Луї з Арля й тулонець Жюло. Вони втекли після того, як відсиділи своє, бо їх примусили залишитися у Французькій Гвіані ще на стільки ж років, на скільки вони були засуджені (цей другий термін називають «дублем»).

У будиночку дві кімнати, кухня й майстерня. Ці троє виготовляють взуття з натурального каучуку, який збирають у джунглях. Каучук, розпарений в окропі, легко піддається обробці, але має один недолік: взуття з нього у спеку розм’якає, бо невулканізоване.

Тепло поговоривши з нами, Гітту без вагань відводить для нас одну кімнату. Але як бути з поросям Кюїк-Кюїка? Однак індокитаєць запевняє, що воно проситиметься надвір і не загидить будиночка.

— Гаразд, побачимо, а поки що хай воно буде з тобою.

Із старих солдатських коців ми постелили тимчасову постіль на долівці.

Усі ми шестеро сидимо навпроти відчинених дверей і куримо сигарети, а я розповідаю Гітту про свої пригоди за дев’ять років. Його двоє друзів уважно слухають і знову переживають разом зі мною ці пригоди, бо вони все це теж спізнали на власній шкурі. Двоє з них були-знайомі з Сільвеном і щиросердно оплакують його жахливу смерть. По вулиці ходять сюди-туди люди всіх рас. Чає від часу дехто з них заходить до будиночка й купує черевики або віник: Гітту та його друзі, щоб заробити собі на життя, роблять і віники. Я дізнаюсь від цих людей, що до Джорджтауна втекло десятків три каторжан та засланців. Вони» зустрічаються вечорами в одному барі у центрі міста, де п’ють ром і пивсь. Всі заробляють собі на прожиток, каже Жюло, і більшість із них поводяться добре.

Коли ми сидимо в затінку перед будиночком, повз нас проходить індокитаєць. Кюїк-Кюїк гукає його. Не сказавши нам ні слова, він біжить за земляком, а слідом, за ним» кидається й однорукий. Мабуть, вони далеко не підуть, адже за ними поплелося й порося. Через дві години Кюїк-Кюїк повертається з візком, у який запряжений віслюк. Кюїк-Кюїк щось каже по-своєму віслюкові й