read-books.club » Фентезі » Ловець снів 📚 - Українською

Читати книгу - "Ловець снів"

195
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Ловець снів" автора Стівен Кінг. Жанр книги: Фентезі. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 151 152 153 ... 191
Перейти на сторінку:
по Даддітса, — пробурмотів Перлмуттер. Його живіт знову опав, і найсильніший біль, схоже, відступив. Чекаючи слушної години.

— Даддітс? Що це за ім’я таке?

— Не знаю. Почув від його матері. Його я не бачу. Він інакший, босе. Майже як сірі чоловічки, а не людина.

У Курца недобре закололо в спині.

— Мати думає про цього хлопця, Даддітса, як про хлопчика і водночас як про мужчину, — додав Перлі.

Після від’їзду з крамниці Ґосселіна Курц іще не отримував таких багатослівних доповідей. Чорт забирай, у голосі Перлмуттера навіть стало чути зацікавленість.

— Можливо, він розумово відсталий, — припустив Фредді.

Перлмуттер покосився на нього.

— Можливо. Не знаю, хто це, але він хворий. — Перлі зітхнув. — Хто-хто, а я знаю, що він відчуває.

Курц знову поплескав його по плечу.

— Вище носа, хлопче. А як щодо тих типів, за якими вони женуться? Гері Джонс і так званий Сірий?

Загалом йому було байдуже, але існувала можливість того, що пересування Джонса… і Сірого — якщо Сірий існував не тільки в запаленій уяві Андергілла — могли вплинути на пересування Андергілла, Девліна і… Даддітса?

Перлмуттер труснув головою, заплющив очі і знову відкинувся на спинку сидіння. Короткий спалах енергії та цікавості минув.

— Нічого, — промовив він. — Заблоковано.

— Може, його взагалі немає?

— Щось є. Схоже на чорну діру, — сказав Перлмуттер і сонно додав: — Я чую багато голосів. Вони вже вислали підкріплення…

І тут, як за помахом чарівної палички, на трасі І-95 з’явився такий величезний конвой, якого Курц не бачив за останні двадцять років. На чолі колони пліч-о-пліч ішли два величезні, розміром зі слона, снігоочисники, їхні леза розкидали сніг у різні боки, звільняючи обидві смуги дороги аж до самого асфальту. За ними прямували дві вантажівки з піском, теж поряд. А за вантажівками розтяглася подвійна колона армійських автомобілів, тягачів і артилерії. Курц побачив накриті брезентом платформи і за силуетами зрозумів, що там можуть бути тільки ракети. На інших платформах везли радари й далекоміри. Бог знає, що ще там було. Між ними їхали з увімкненими фарами великі криті транспортери для перевезення особового складу. У них їхали не сотні, а тисячі вояків, готових незрозуміло до чого… Що на них чекало? Третя світова війна, рукопашна сутичка з двоголовими істотами, бійка з розумними жуками із «Зоряного десанту», чума, божевілля, смерть, Судний день? Якщо хтось із «Долини Імперіал» під командуванням Кейт Ґаллахер іще продовжує операцію, їм краще поквапитись і тікати в Канаду. Не допоможуть ані підняті руки, ані крики «Il n’у a pas d’infection ici », цю карту вже розіграно. І все це було так безглуздо… У глибині душі Курц усвідомлював, що Овен мав рацію принаймні в одному: тут усе скінчено. Можна замкнути двері стайні, хвала Господу, але коня вже вкрали.

— Вони збираються перекрити тут усе наглухо, — сказав Перлмуттер. — Джефферсон-тракт тільки-но став п’ятдесят першим штатом. І це поліцейський штат.

— Ти все ще налаштований на Овена?

— Поки що, — неуважно відповів Перлмуттер. — Але це ненадовго. Він теж одужує. Втрачає телепатію.

— Де він?

— Вони щойно проїхали з’їзд 25. Пішли вперед від нас миль на п’ятнадцять. Навряд чи набагато більше.

— Додати швидкості? — запитав Фредді.

Через бісів трактор вони вже змарнували нагоду перехопити Овена, і Курцу найменше хотілося знову зазнати поразки, злетівши з дороги.

— Відставити, — сказав Курц. — На даний момент нехай побігають.

Склавши на грудях руки, він дивився, як повз пропливає білий, як полотно, світ. Сніг припинився, і далі на південь дорожні умови, напевне, покращаться.

Останні двадцять чотири години минули більш ніж насичено. Він підірвав інопланетний корабель, його зрадила віддана людина, яку він вважав своїм спадкоємцем, пережив повстання й заколот цивільних і на довершення отримав відставку від штабного щура, для якого зроблений у нападі гніву постріл — якась дивина.

Повіки Курца зімкнулись, і за кілька секунд він закуняв.

18

Джонсі довго сидів із похмурим виглядом за столом, поглядаючи то на вимкнений телефон, то на ловця снів, що звисав зі стелі й іноді повільно погойдувався на якомусь ледь відчутному протязі, то на нові сталеві віконниці, якими цей вишкребок Сірий загородив вікно. І це нескінченне низьке бурчання, яке відгукувалось у вухах і в притиснутих до стільця сідницях… Звук був схожий на роботу якоїсь надзвичайно гучної газової печі, яка потребує ремонту; але це була не піч. Це був снігоочисник, який завзято прокладав шлях на південь, на південь, на південь… На місці водія — Сірий, імовірно, в кепці з буквами УГР, вкраденій в останньої жертви; він наполегливо веде машину вперед, крутить кермо руками Джонсі, слухає новини по радіо вухами Джонсі.

«Отже, Джонсі, скільки ще ти збираєшся сидіти тут і жаліти себе?»

Джонсі, який уже обм’як і майже задрімав, стрепенувся. Голос Генрі. І не завдяки телепатичному зв’язку — Сірий заблокував усі голоси, крім власного, — а скоріше в самому мозку. І все одно сказане його зачепило.

«Нічого я себе не жалію, мене просто заблокували! — Думка ця була жалюгідною, схожою на виправдання, вимовиш уголос — прозвучить, як скиглення. — Не можу зателефонувати, не можу визирнути, не можу вийти. Не знаю, де ти, Генрі. Але я в справжньому тюремному ізоляторі».

«Може, він у тебе і мозок поцупив?»

— Заткнись. — Джонсі втомлено потер скроню.

«Ще й пам’ять прихопив?»

Ні. Авжеж, ні. Навіть тут, коли двері відділили його від мільярдів позначених коробок, він усе ще пам’ятав, як у першому класі витер шмарклю об косичку Бонні Діл (а потім через шість років — у сьомому — запросив ту ж Бонні танцювати на святі врожаю), як уважно спостерігав за Ламаром Кларендоном, який навчав їх нової гри (відомої непосвяченим під назвою крибедж), як дивився на Ріка Маккарті, який вийшов з лісу і здався йому оленем. Усе це він пам’ятав. І, певно, недарма, ось тільки, прокляття, хтозна, навіщо пам’ять зберегла саме ці спогади. Можливо, тому що відповідь на це запитання занадто проста й очевидна.

«І ось так застрягнути після всіх детективів, які ти прочитав, — знущався породжений власним розумом Генрі. — Не кажучи вже про всі ті фантастичні фільми про вторгнення інопланетян, від «Дня, коли Земля зупинилася» до «Нападу помідорів-убивць», які ти дивився стільки разів. І навіть після всього цього ти не здатний розібратись у цьому типі? Не можеш натрапити на його слід і знайти, де він улаштував собі кубельце?»

Джонсі потер скроню дужче. Це не екстрасенсорика, це його розум,

1 ... 151 152 153 ... 191
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ловець снів», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ловець снів"