Читати книгу - "Королева Сонька, Ірина Звонок"

Найстрашніше для матері – пережити своє дитя. Та ще й знати, що син загинув страшною смертю.

  Безсонні ночі змучили Соньку. Вона не могла заснути, навіть коли втомлювалася плакати. Боліли очі, боліли скроні, але повіки все одно не стулялися. Уява безжально малювала страшну картину: голова її сина, настромлена на турецьку пику. Вона не переставала схлипувати:

  - Мій синочку... Якби я тільки знала, що ми бачимося востаннє...

  Іноді вона схоплювалася з ліжка і поривалася бігти до далекого міста Варна. Щоб відшукати тіло Владислава, порубане на шматки, і, як у казках – зібрати докупи, омити своїми гарячими сльозами, як живою водою. Хтозна, може, він оживе? Адже материнська любов здатна творити чудеса.

  Покоївки намагалися заспокоїти королеву і вкласти її у ліжко. Сонька, втомлена стражданням, підкорялася їм, заплющувала очі, і сльози бігли по її щоках. Без ридань. Ридати вона вже не могла. Не вистачало сил. Вона перестала їсти. Придворні панни силоміць годували її курячою юшкою та вареними яйцями. Її змучений шлунок не приймав звичайної їжі.  

  У Польщу повернулися лицарі, які були з королем Владиславом на тому полі під Варною. Похмурі, принижені, вони не насмілювалися підвести голів. Їх зустрічали німим питанням: «Чому ви не вберегли нашого короля?»

  Сонька зажадала побачитися з ними. Гінча відмовляв її. Але Сонька відповіла, що вистрибне з вікна, якщо їй не дозволять поговорити з тими, хто бачив її сина в останню мить його життя. В цю мить у неї були такі стражденні очі, що Гінча відступив.

  Гінча старанно відібрав лицарів, яких знав особисто, і яким довіряв. І провів їх до королеви.

  Сонька вбралася в чорну сукню, яка теліпалася на її зхудлому тілі. З прикрас – лише великий хрест на золотому ланцюжку. Біле покривало оповивало її запалі щоки. Вона була схожа на черницю більше, ніж на королеву.

  Вона зустріла лицарів пронизливим поглядом сірих очей і запитанням, якого вони боялися:

  - Чому ви не вберегли короля?

  Лицарі знітилися. Їх було четверо. Вони опустили погляди на кам’яні плити підлоги і ніяково переступали з ноги на ногу.

  - Ми зробили усе, що могли. Але у той день доля була проти нас, – нарешті відповів один з них.

  - Як помер мій син? – запитала Сонька.

Гінча зробив застережливий жест.

  - Як справжній герой. У двобої з самим султаном, – обережно відповів той же лицар.

Сонька похилила голову і довго мовчала.

  - Де тіло короля? – нарешті запитала вона. – Ви привезли його?

Нависла довга пауза, від якої у Соньки краялося серце.

  - Воно залишилося там... – нарешті здавлено відповів інший лицар.

  - Де там? Під Варною? Де його поховали?

  - На полі бою, серед інших загиблих. Тіло короля Владислава так і не знайшли.

  Лицар не сказав, що його навіть не шукали. Ті, хто вижив, так прудко тікав з поля бою, що не було часу поховати загиблих.

  Сонька зціпила зуби і тихо застогнала. Гінча з Рогова вийшов наперед і вказав лицарям на двері.

  - Зустріч закінчена. Королеві треба відпочити, – заявив він, випроваджуючи чоловіків.

  Сонька та Гінча залишилися наодинці. Сонька припала до його широких грудей і заплакала. 

  - Господи, як боляче! Тіло мого сина кинуте на поталу крукам та диким звірям...

Гінча не знав, що відповісти.

  - Чому ж ти покинув його? Чому не захистив? – продовжувала ридати вона.

  - Король Владислав сам відіслав мене, – виправдовувався Гінча. – А я був радий, що нарешті повертаюся до тебе.

Зненацька вона відштовхнула Гінчу і пристрасно вигукнула:  

  - Стривай! Приклич назад отого лицаря. Хай повторить свої слова. Він сказав, що тіло мого сина не знайшли. Може, мій Владислав живий? І тепер блукає десь на чужині самотній, покинутий усіма...

  - Може й так, – Гінча ладний був сказати що завгодно, тільки б заспокоїти її.

  Ця думка повернула Соньку до життя. Відтоді вона розпитувала усіх, хто щось знав про Владислава. До неї доходили страшні чутки. Казали, що відтяту голову короля Польщі та Угорщини принесли султанові, і той звелів виставити її напоказ у скляній посудині, наповненій медом. І відразу ж знайшовся очевидець, який заспокоїв королеву -- лицар, який потрапив у турецький полон і був викуплений родичами. Він бачив ту голову у склянці і запевнив, що вона не належала королю Владиславу. У неї було біляве волосся, а король Владислав, як усім відомо, мав густі темно-русі кучері, що спадали йому на плечі.  

  Так і жила Сонька: її кидало від надії до відчаю, від відчаю до надії. Не тільки вона – уся Європа не вірила у загибель Владислава. Не міг ось так просто померти молодий герой, якого лише два роки тому прозвали королем-лицарем, надією християнства та новим Олександром Македонським. Поширювалися чутки, нібито він вижив і, коли збереться з силами, повернеться і зажене мусульман у ті землі, звідки вони прийшли.

  Прибув Збігнєв Олесницький. Тепер він вже був не єпископом, а кардиналом. Ще при житті короля Ягайла йому була обіцяна ця висока честь. І ось, кілька років тому, Папа надіслав йому з Рима кардинальську шапку. Перший польський кардинал та ще й фактичний правитель королівства – він стояв на вершині могутності. Кардинал Олесницький змінив звичну фіолетову сутану на яскраво-червоне кардинальське вбрання. Відтепер куди б він не їхав, слуги несли перед ним герб, до якого додалися деталі, які означали його новий сан. Герб Олесницького тепер був увінчаний крислатим кардинальським капелюхом, а збоку звисали пурпурні китиці.