Читати книгу - "Тринадцять градусів на схід від Грінвіча"

— Операцію закінчено. Рани зашиті. Зараз йому знову переливають кров, до речі, вашу. Будемо сподіватися на молодий організм, а ще на бога, більше тепер ні на кого…

Дзвінок телефона прямого проводу вони з Ворожейкіним почули що на сходах. Важко дихаючи, вбігли до кабінету консула.

— Так, слухаю! — схопив трубку Ворожейкін. — Так, так, Павле Кайтановичу, це я… І він тут. Даю трубку.

— Слухаю, — сказав, тамуючи розбурхане серце, Касян. Голос консула він чув добре, але спочатку розібрати, про що той говорить, не міг: заважали кляті цвіркуни і бухання крові у вухах. — Повторіть, будьте ласкаві, Павле Кайтановичу, щось я нічого не можу зрозуміти.

— Ви мене погано чуєте?

— Та ні, добре. Тепер добре.

— Тут ось яка справа, Касяне Миколайовичу, з вами хоче говорити новий губернатор, пан Улл.

— Хто-хто?

— Новопризначений сюсельман. Шпіцбергене Людвіг Улл!

— Яне! Дорога ти моя людино, вітаю тебе! Ти чуєш мене, Кассію?..

Це був голос Улла.

— Людвіг! Я обнімаю тебе, Людвіг, — Касянове серце застукотіло ще частіше.

— От і ми тут. Ми знову тут, Яне, ми разом.

— Це здорово! Це чудово!.. А Інгрід?

— Тут! Тут. Зараз…

У трубці почулося схвильовано дихання і тихий, майже нечутний, але тихий знайомий голос, Інгрід. Вона сказала лише одне слово:

— Кассій…

Свідомість поверталася до Петра Добрині нешвидко. Спочатку з пітьми виникли і наблизились очі, змучені, заплакані. Наблизились і знову пропали. Потім він на мить уловив дівоче обличчя. Губи щось шепотіли, здається, його ім'я, і ще якесь знайоме слово вгадувалося у русі цих вуст. Але звука не було, і Петро не міг зрозуміти його значення. Намагався напружити пам'ять. Напруження відгукнулося болем. Цей біль навалився на серце і раптом так стиснув його, що воно не витримало і розірвалося на багато дрібних уламків, котрі розлітались далеко «Далеко і поступово гасли, пропадали в густій глибокій темряві, що оточувала його. Відчуття польоту поступово наповнило тіло. Добрині здавалося, що він летить кудись, а повз нього з шаленою швидкістю проносяться погаслі зорі. І жодної світлої цятки, смужечки, ні найменшої шпаринки для світла, яке було десь поруч, за цією чорною стіною всесвіту. Там були яскраве сонце і життя. Він знав: там життя буяло. Звідти йому чувся шепіт, що звучав у ньому наче многоголоса луна: «Ти чуєш? Чуєш мене, Петрусю?» Чий це такий знайомий голос? Хто це кличе його? Мати чи, може, Людмила? «Любий мій, це я-а-а… Ти чуєш мене? Чує-єш?..»

Петро чув, і це одне переповнювало його таким солодким почуття чекання, що «він боявся, як би воно, це чекання, не переросло в біль і не навалилось знову на серце. Адже він усе ще летів…

«Петро! Петрику! Петрусю!.. Прокинься! Ти мене чуєш?» Добриня зібрався з силою і йому здалося, що він крикнув: «Чу-ю-у!..» Від цього крику темрява тріснула і розвалилася, наче шкаралупа велетенського яйця, в середині якого він себе почував. З туману випливло лице Людмили. Воно наблизилось до нього. Тут Петро почув її голос, і йому захотілося ближче, зовсім близько побачити її очі, зазирнути в них.

«Ніно Павлівно! Ідіть сюди! Він чує мене! Чує! Петрусю!..» Так називала його мати, тільки вона. Жодна інша жінка на світі не називала його цим ім'ям. Але чому він чує. голос Людмили? Чому бачить осяяне посмішкою її лице? Чому її очі із зелених стають синіми? Чому? Відповіді не було. Не було… Добриня знову летів, все додаючи у швидкості, і знову назустріч йому пролітали, наче чорні ядра, згаслі зірки…

Біла «Грейс О'Нейл», розрізаючи високим форштевнем зустрічну хвилю, легко бігла вздовж берега до миса Ліннея. На її палубі поруч з Патріком стояли Касян і Людвіг Улл. У кільватері поспішала шхуна сюсельмана, на якій годину тому в Барепцбург було привезено Іванова-Шулькова-Джонсона, що з горя позбувся розуму. Його передали на догляд Ніні Павлівні. Хвороба душі була у нього ніби тихою, проте, знаючи його підступну натуру, консул наказав приставити до нього охорону. Коли Касян побачив Шулькова на пірсі, це був уже не той чоловік, якого він знав раніше, це був навіть не чоловік, а тінь, руїна. Поява його на пірсі справила на людей важке враження. Та воно не могло заступити Касяну Калікіну тієї величезної радості, яку принесла йому зустріч з Людвігом Уллом. Почуття душевного свята не залишало його і зараз. Ось стоять вони — вже сиві бійці воєнних років. Якими молодими вони були тоді…

І все-таки чудово, що у світі є люди, на котрих ти можеш покластися, звіритись, сподіватись. Чиста совість покликала їх під знамена Опору, і, не зважаючи на різні національні інтереси, характери, вірування і багато що інше, що розділяло їх тоді, між ними виникло силове поле душевного магнетизму, що зветься дружбою. Таке не забувається! Ні роки, ні відстані не в змозі убити пам'ять чесного серця. На все їх подальше життя від цієї дружби ллється світло довір'я, вірності, розуміння. А коли люди розуміють одне одного — це вже саме по собі щастя.

Щастя! Що це — доля чи талант? Що робить людину щасливою? Що їй потрібно для повного щастя?.. Про це Касян багато думав і раніше, а з тієї миті, як почав писати книгу, ці думки мали для нього особливе значення. Він Давно вже помітив, що люди рідко живуть сучасним. Багато з них просто не в змозі осягнути значення сьогочасних подій. Усі ми вступаємо в повий день з багажем минулого і гарячим чеканням майбутнього, забуваючи, що життя наше тече, здійснюється, функціонує саме тут, зараз. Здатність охопити життя у нерозривній єдності минулого, сучасного і майбутнього — це і є дар людського інтелекту. Однак при всьому тому вміння бачити, ночувати, розуміти ось це конкретне, залите