Читати книгу - "Quo vadis"

– А ти знаєш, що я вчинив?

– Я бачив страждання твоє і чув, як ти свідчив істину.

– О пане!..

– І коли раб Христа простив тебе в час муки і смерті, як же тебе Христос не простить?

І Хілон схопився руками за голову, як у божевіллі:

– Прощення! Для мене прощення!

– Бог наш – це Бог милосердя, – відповів апостол.

– Для мене?! – повторив Хілон.

І застогнав, як людина, що їй забракло сил, аби подолати свій біль і страждання. А Павло сказав:

– Обіприся на мене й ходімо зі мною.

І, взявши його, йшов із ним по алеях, які перетиналися, керуючись голосом фонтана, що, здавалося, плакав у нічній тиші над тілами замучених.

– Бог наш – це Бог милосердя, – повторив апостол. – Якби ти став над морем і кидав у нього каміння, міг би ти заповнити ним безодню морську? І я говорю тобі, що милосердя Христа як море і що гріхи та провини людські потонуть у ньому, мов каміння в безодні. І я говорю тобі, що воно як небо, яке покриває гори, долини і моря, бо є скрізь і не має ні кінця, ні краю. Ти ж страждав біля стовпа Главка, і Христос бачив твоє страждання. Ти ж сказав, незважаючи на те, що завтра тебе може спіткати: «Це він – палій!» – і Христос запам'ятав слова твої. Бо відійшла злоба твоя та брехня і в серці лишилася тільки скорбота велика… Ходімо зі мною і слухай, що я тобі скажу: ось і я ненавидів його і переслідував його обраних. Я не визнавав його і не вірив у нього, поки він сам явився мені й не закликав мене. І відтоді він є любов'ю моєю. А тепер до тебе прийшов муками сумління, тривогою та скорботою, аби закликати до себе тебе. Ти ж його ненавидів, а він любив тебе. Ти віддавав на муки його прихильників, а він хоче простити і врятувати тебе.

Груди бідолашного грека здригнулися від бурхливого ридання, від якого розривалася його душа, а Павло, обіймаючи його, брав над ним владу і вів, як солдат веде полоненого.

І за хвилину знову заговорив:

– Іди за мною, і я тебе поведу до нього. З якої ж іншої причини приходив би до тебе? Але він звелів мені збирати душі людські в ім'я любові, тож виконаю наказ його. Ти вважаєш, що проклятий, а я говорю тобі: повір у нього, і чекає тебе спасіння. Ти думаєш, що ненависний йому, а я повторюю тобі, що він любить тебе. Подивись на мене! Коли його не було в мене, нічого не було, крім злоби, що жила в серці моїм, а тепер любов його мені за батька й матір, замість багатства та влади. В ньому єдиному – розрада. Він єдиний зарахує страждання твої, зглянеться на злигодні твої, зніме з тебе тривогу і підніме тебе до себе.

Із цими словами привів його до фонтана, сріблястий струмінь якого поблискував здалеку в місячнім сяйві. Навколо була тиша і пустка, бо раби прибрали вже обвуглені стовпи й тіла мучеників.

Хілон зі стогоном упав навколішки і, закривши обличчя руками, завмер, а Павло підвів обличчя до зірок і почав молитися:

– Господи, зглянься на цього нещасного, на скорботу його, на сльози й муку! Господи милосердний, що пролив кров за провини наші, через муки твої, через смерть твою та воскресіння прости його!

Потім замовк, але довго ще дивився на зірки й молився.

Раптом біля його стіп почувся схожий на стогін вигук:

– Христос!.. Христос!.. Прости мене!..

Тоді Павло підійшов до фонтана і, набравши води в пригорщу, повернувся до бідолахи, що стояв навколішках:

– Хілоне! Хрещу тебе в ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа! Амінь!

Грек підвів голову, розкинув руки в сторони й завмер. Повний місяць осяяв його побіліле волосся й також біле, нерухоме, ніби мертве або висічене з мармуру обличчя. Хвилини минали одна за одною; з великих пташарень у садах Доміції почав долітати спів півнів, а він усе стояв навколішках, подібний до надмогильної статуї.

Врешті повернувся із заціпеніння, підвівся і запитав апостола:

– Що маю зробити перед смертю, отче?

Павло, відійшовши від роздумів над величчю могутності, якій не можуть чинити опір навіть душі таких людей, як цей грек, відповів:

– Сподівайся і свідчи істину!

Після чого вийшли разом. Біля воріт саду апостол іще раз поблагословив старого, і вони розсталися, бо цього вимагав сам Хілон, передбачаючи: після того, що сталось, імператор і Тигеллін накажуть його схопити.

І він не помилився. Повернувшись до себе, застав свій дім оточеним преторіанцями, що схопили його й під орудою Сцевіна повели на Палатин.

Імператор уже відпочивав, але Тигеллін чекав і, побачивши нещасного грека, привітався до нього з обличчям спокійним, але зловісним…

– Ти здійснив злочин образи величності, – сказав йому, – і кара тебе не мине. Але якщо завтра засвідчиш у амфітеатрі, що був п'яний і безумний, а винуватцями пожежі є християни, кара твоя обмежиться шмаганням батогами та вигнанням.

– Не можу, пане! – відповів тихо грек.

А Тигеллін підійшов до нього повільним кроком і також голосом притишеним, але страшним, запитав:

– Як це не можеш, собако грецький? Невже ти не був п'яний і невже не розумієш, що на тебе чекає? Поглянь туди!

І, сказавши це, показав на куток атрію, де обабіч довгої дерев'яної лави стояли в темряві чотири нерухомі фракійські раби з мотузками та обценьками в руках.

А Хілон відповів:

– Не можу, пане!

Тигелліна почала розбирати лють, але він іще стримував себе.

– Ти бачив, як помирають християни? – запитав. – Хочеш так померти?

Старий підвів догори зблідле обличчя; якийсь час губи його ворушилися тихо, потім відповів:

– І я вірую в Христа!..

Тигеллін подивився на нього зі здивуванням:

– Собако, ти збожеволів насправді!

І раптом накопичена в його грудях лють прорвалася. Підскочивши до Хілона, схопив його обома руками за бороду, звалив на підлогу й почав топтати, повторюючи з піною на губах:

– Відречешся! Відречешся!..

– Не можу! – відповів йому з підлоги Хілон.

– Взяти на муки його!

Почувши наказ, фракійці схопили старого й поклали його на лаву, потім, прив'язавши його до неї мотузками, почали обценьками стискати його худющі ноги. Але він, коли його прив'язували, покірно цілував їхні руки, потім же заплющив очі й лежав, як мертвий.

Одначе був живий, бо коли Тигеллін нахилився над ним і ще раз його запитав: «Відречешся?» – побілілі губи ворухнулися злегка і видали ледве