Читати книгу - "Коротка історія семи вбивств"

— Тобто... як це...

— Неважливо. То ти хочеш почути, що там расти з почесними растами перетирали в Англії, чи ні?

— Я уважно слухаю, буше.

— Хтось, не пам’ятаю хто, сказав: ідея в тому щоб утягти растаманів у суспільство, політику і народні маси.

— Такі от точно слова?

— Я що, по-твоєму, їх записував?

— Овва! Тобто вони зустрічаються на концерті за мир і продовжують розмову про уряд. Як кожен злидень на кожній веранді кожного будинку на Ямайці. Це і є твоя новина?

— Ні, бра’. Спочатку вони перетирають щодо нового уряду, а вже потім говорять про концерт за мир.

— Що?

— Ти, я бачу, ні бум-бум, який годинник дзвенить. Ти навіть не знаєш, що той годинник — на Біґ-Бені. Ось їхній план: створити і зміцнити опозицію з обох боків гето. Частково це справді для народного блага: ім’ям Джа Растафарая звільнити людей від таких, як ти.

— Джемдаунське мау-мау[377], чи шо?

— Ти про шо?

— Але ж усі расти марять життям у сраній Ефіопії. Ну то хай обмажуть якийсь бісів човен червоним, чорним і зеленим — і звалюють звідси на хер. Хай назвуть його «Чорна зірка 2» чи ще якось так[378].

— Ти думаєш, лондонські растамани хоч щось знають про Ефіопію? Лондонські дредлоки знають про Джа Растафарая тільки через реґі, буше. Де живе реґі, там реально живуть і расти. І тут раптом растамани в Англії починають ходити в бізнесові школи, обиратися в лондонський парламент і посилати своїх нащадків, навіть дівчат, здобувати всіляку там освіту. А для чого воно, питається? Англії ці розумники не потрібні. То куди вони, по-твоєму, попруть?

— Отлайно.

— Даунтаун розділяється, босе. Тобі це треба знати, бо це ти його розділяєш.

— Я ніколи нічого не розділяв.

— Он як? То ти, значить, відколюєшся від своєї партії? Ви двоє і розділяєте. Ну а я, спитаєш? А я всього лише інфорсер. То що, по-твоєму, буде після концерту за мир? Що відбувається, коли люди сходяться разом?

— Розділення зникає.

— Це тільки перша фаза, босе. Якщо народ сходиться разом у мирі, це означає, що скоро він зійдеться і в політиці. Народ уже вибирає, який з донів і від якого району опиниться при владі. А це означає ще й те, що влада таких, як ти, скоро закінчиться.

— І все це стартувало на тій зустрічі в Лондоні?

— Реально.

— Але, буше, та зустріч була рік тому.

— І що?

— Ти чекав рік, щоб мені це сказати?

— Я не думав, що тобі це цікаво.

— Він не думав, що мені це цікаво... Джосі Вейлзе, я тебе коли-небудь наймав для того, щоб думати? Я схожий, на хер, на того, хто, для того щоб думати, кличе до себе ніґера? От скажи мені.

— Май на увазі: відповідь тобі не сподобається, — кажу я і бачу, як він знову повільно відводить очі.

— От же ж бомбоклат! Довбойобнутий ти сучара! Ти хочеш сказати, що вся йобанута раста-секта емігрує назад, в той час як стільки народу валить звідси? Ти знаєш, скільки їх уже прилетіло? Ось прямо зараз, цієї хвилини? Ти про це по думав?

— Ні, буше, коли треба думати, думання я лишаю тобі.

— Чорт, чорт, прокляття! Вибори вже наступного, на хер його, року. Нас-туп-но-го, бомбоклат! Ти хоч доганяєш, скількох людей мені тепер треба обдзвонить? Повірить не можу — він цілий рік ждав, щоб мені це сказати!.. Ну, я цього тобі не забуду, Джосі йобаний Вейлзе.

— Добре. Бо ти й сам зазвичай любиш забувати — коли це тобі вигідно. Забувати, в першу чергу, те, чому тут заправляє Папа Ло. Але це, зрозуміло, між вами двома.

— Звісно. Ти ж тепер зайнятий своїми поїздками в Маямі. Думаєш, у міністерства нема очей? Думаєш, що сильно піднявся? Та знай: твоє становище все ще досить хитке.

— Що це означає?

— Ти ж так хотів думати? Ось і подумай.

Але я все зрозумів. Зрозумів ще задовго до того, як він мені це бовкнув. Зрозумів ще до четвертого грудня сімдесят шостого року. Зрозумів ще до того, як Співак сів на той літак, — як і те, що як він повернеться, то вже з новим «резоном» і новою силою за плечима. А ось сирійський неук з нікчемним херчиком не розуміє, що цей пес винюхав нового господаря, але й новий господар теж помиляється, якщо вважає того пса своїм слугою.

Я дивлюся на цього ідіота з гачкуватим носом і по-новому осягаю слова з Біблії, почуті колись давно в недільній школі. Ця людина свою нагороду дістала вже сповна. Далі йти йому нема куди, навіть униз. Він упевнений, що має право підвищувати голос, бо дехто все ще вважає, що світла шкіра дає йому такі повноваження, не знаючи при цьому, що повноваження і авторитет — не те ж саме. Ну та нехай, нехай тішиться, поки я відчуваю в собі дух доброго самаритянина. З рік тому Доктор Лав сказав мені затерту фразу: «Тримай своїх друзів близько, а ворогів — ще ближче». Фраза, звісно, банальна, як собаче лайно, але з кожним моїм кроком уверх її сенс оновлюється, стає свіжішим. Зрештою, мисливець не стріляє в дичину, що летить низько.

Тепер Пітер Нессер приплачує в аеропорту Нормана Менлі трьом, щоб ті винюхували кожного растафарі з кокні[379], який там приземлиться, особливо нічним рейсом. Чомусь він не подумав, що революція растаманів може звалитися на голову і через повітряні ворота Монтеґо-Бея. Він навіть змушує їх там бігати в певну телефонну будку і кожні дві години дзвонити йому. Потім він захотів, щоб я або хтось від мене подався до Лондона, знайшов там Співака і що-небудь зробив, і неважливо, де він — у турі чи в студії звукозапису. Я пожартував, що, мовляв, як йому все це бачиться фільмом про Джеймса Бонда, то, може, мені слід прихопити з собою його королеву краси, бо ризикувати в такій справі справжньою красунею — ганьба і сором. Посміятися в слухавку для мене було компенсацією за час, витрачений на розмову з цим занудою. До того ж Співакові там і без того — як у могилі. Прирікши людину майже на смерть, ти її не просто майже вбив: ти