Читати книгу - "Найкращий сищик та падіння імперії"

Почала плакати. Видно, що дуже переймалася цим.

— Може, не ви, а чоловік? — спитав я. — У Петербурзі я знайомий був із одним професором, Пилипом Пилиповичем, великим фахівцем із питань статевої системи, так той казав, що у випадках безпліддя причина може бути не тільки в жінці, а й у чоловікові.

Сам аж скривився трохи, бо згадав про деякі обставини знайомства з професором.

— Ні, у чоловіка все добре, — зітхнула вона.

— Добре може бути з тим, що стоїть, а ще є питання якості сімені. Професор казав, що коли в чоловіка робота сидяча, ходить він мало, а ще і лазні полюбляє, то вірогідність безпліддя значно збільшується. Він до лікарів звертався? — спитав я.

— Ну, він же здоровий, чого йому звертатися?

— Коли у пари немає дітей, то удвох мусять до лікаря іти. Це не я так кажу, це той професор, Пилип Пилипович, так казав, — запевнив її. — Ну то що, берете мене на роботу? Якщо так, то піду я прохідну стерегти.

Жінка замислилася, а я поки ум’яв тістечко, чаєм запив.

— Наймаю вас. Вам, мабуть, аванс потрібен? — спитала вона нерішуче.

— Так, два рублі, за перший день.

Вона під столом подала мені гроші.

— Коли щось помітите, то телефонуйте, — попросила вона. — Мій номер 0494.

— У вас є телефон? — здивувався я, бо і в столицях не у всіх був, а тут якийсь Конотоп.

— Фабрика все оплачує.

— Як хоч вас звати, пані?

— Ірен Лафонтен.

— Ви не руська, чи що?

— Ні, руська, уроджена Бєлкіна. Лафонтен — це чоловікове прізвище.

— А мене звати Варфоломій. Зателефоную, коли що.

З тим пішов. Усівся так, щоб було видно прохідну для начальства, і уважно дивився. У роботі філера треба вміти час гаяти. Бо приведеш клієнта на зустріч і чекаєш. Інколи кілька хвилин, а інколи кілька годин. Не розслабляєшся, дивишся уважно, щоб не пропустити клієнта, коли виходити буде. А увага людська — така штука, що хвилину-дві легко тримати, а потім уже важко. Про щось думати починаєш, щось згадувати чи вигадувати, не помітиш, як пропустиш клієнта. То я завжди коли чекав, у ігри грав. От є вхід до будинку, звідки клієнт виходитиме. Якщо багато людей до нього заходить, то я їх починаю рахувати. Окремо тих, хто заходить, окремо тих, хто виходить. Якщо людей мало, то я про кожного думаю, хто б він міг бути, чим займається, яке в нього життя, чи є дружина, що йому подобається. Тільки нова людина вийде, я старого полишаю і про нового думаю. І так поки клієнта не дочекаюся. І уваги не втрачаю, і час спливає.

І тоді сидів, аж коли почалася обідня перерва на Фабриці. Частина начальства вийшла, сіла в екіпажі та авто, поїхали всі додому обідати, а частина розійшлася у навколишні заклади. Клієнт мій пішов до ресторану «Мон амі». Та як пішов! Аж підстрибував, наче козеня. Сам його вигляд свідчив, що закоханий він. Недарма дружина підозрювала. За гривеник швейцару я пройшов до ресторану, думав, що клієнт із дамою серця в окремому кабінеті, але він сидів сам за столом у залі. Попивав вино з великого кришталевого келиха, потім узявся за їжу. Видно було, що цю справу любив та поважав. Поїв добряче, залишив гроші, підвівся, коли йому пакунок вручили. Узяв той пакунок і пішов собі. Довів я його до Фабрики. Дорогою ні з ким він не балакав, просто ішов собі та усміхався, щось під ніс наспівував. Щасливий.

Я почекав, поки він у прохідну зайде, повернувся до ресторану. Там уже за полтиник дізнався, що клієнт мій — Антон Андрійович Лафонтен, заступник директора Фабрики. У пакунок йому поклали цілий обід, цукерки та невеличкий букетик.

— Це він щодня у нас замовляє останнім часом, — розповів офіціант.

— Для кого?

— Каже, що для дружини. А там бозна, — усміхнувся офіціант. — Ми у справи наших клієнтів не ліземо.

— Схоже, що для жінки.

— Тут уже безперечно. — запевнив офіціант.

Ось це було цікаво. Бо ж обід той і квіти Антон поніс на Фабрику. То там якийсь роман у нього? Але ні серед начальства, ні серед робітників не бачив я жодної жінки. Поспитав місцевих, вони підтвердили, що жінок на Фабрику не беруть. Навіть підлогу — і ту чоловіки там миють. Як це було розуміти? Не знав. Стежив далі, до вечора, коли Антон вийшов із Фабрики, сів до екіпажа і поїхав додому. Ніде не зупинявся по дорозі, нічого. Приїхав до селища, де будинки начальників фабричних стояли. До селища мене не пустили б, та і не треба, бо я заліз на дерево і переконався, що поїхав пан Антон саме додому. Он його жінка на порозі зустрічала. Гарненька така, а він на неї і не дивився. Аж прикро за неї стало. Зліз я, пішов до міста. Хотів я цього Антона спіймати на зраді, щоб узяти його на гачок і розговорити про Фабрику. Але поки що на гачок він не брався.

Домовився про бричку, щоб не пішки бігати, прийшов до готелю, де кімнату винаймав, а мені господар підморгує. Недарма я