Читати книгу - "Найкращий сищик та падіння імперії"

було ціле селище двоповерхових будинків під черепицею. У всіх начальників фабричних свій виїзд був, у деяких і авто. Уранці перед початком робочого дня біля входу до Фабрики було не проштовхнутися. Багато екіпажів, авто сигналять, начальство іде до входу. І всі показують перепустки!

Я за цим спостерігав, міркував, що далі робити. Треба було потрапити на цю фабрику, але як, коли тут така охорона. Тільки кривився я. Коли помітив краєм ока дещо дивне. Якась жінка на візнику стежила за чоловіком. Той чоловік, високий, трохи лисуватий, із черевцем і рум’яними щоками, під’їхав до прохідної для начальства, вийшов, озирнувся. Жінка сховалася за своїм візником. Чоловік привітався з іншими чоловіками, разом пішли до прохідної. Мабуть, якесь фабричне начальство. Жінка розплатилася з візником і пішла. Неквапливо. Середнього зросту, струнка, чорнява, в гарній сукні і елегантному капелюшку. Я її наздогнав.

— Мадам, дозвольте вас запитати. — сказав я. Жінка здивовано подивилася на мене.

— Чого тобі?

— Чи не потрібні вам послуги філера? — спитав я.

— Що? — Вона розчервонілася.

— Ну, я бачив, як ви стежили за тим чоловіком, робили це досить незграбно, — усміхнувся я.

— Хто ви такий? — Тепер жінка трохи злякалася. — То мій чоловік, я хотіла йому дещо сказати, а потім передумала!

— Справа ваша. Я просто хотів запропонувати вам допомогу. Але як ні, то ні, — я хотів піти.

— Зачекайте, — сказала жінка. — Дозвольте пригостити вас чаєм.

— Залюбки, — погодився я.

— Ходімо.

За кілька кварталів ми зайшли до невеличкої цукерні, жінка запропонувала вибрати чай та тістечка.

— Я — людина проста, то мені всякий чай добрий, і тістечка теж, — запевнив її.

Жінка замовила, потім подивилася на мене.

— У вас є досвід у таких справах? — спитала вона.

— Так, я служив філером у поліції. Мав і деякі приватні замовлення. Працював у Москві, але з певних причин змушений був приїхати до Конотопа. Шукаю роботу і залюбки допоможу вам.

— Ви знаєте Конотоп?

— Так, я ж народився і ріс тут, — брехав я бадьоро. — Знаю місто як свої п’ять пальців. Чоловік, за яким ви стежили, — справді ваш чоловік?

— Так. Мої дії були такі помітні? — скривилася жінка.

— Для досвідченої людини, а інші навряд чи помітили. Хоча могли. То ви стежили за чоловіком?

— Так.

— Підозрюєте його у чомусь?

— У зраді.

— Є підстави? — спитав я.

— Доказів немає, але між нами пішов якийсь холодок. Звісно, ми вже дванадцять років разом, усе не може бути, як на початку, але... Я відчуваю, що у нього хтось з’явився.

— Ви давно слідкуєте за ним?

— Уже три дні.

— І є якісь результати?

— Жодних. Вранці він їде на роботу, увечері — додому.

— Може, вдень?

— На фабриці сувора дисципліна, вдень нікого не випустять.

— Навіть начальство? — здивувався я.

— Так, навіть начальство. Ну, хіба що в обід. Але в обід я за ним слідкувала. Він ходив до ресторану «Мон амі», це тут поруч. Він завжди там обідає.

Нам принесли чай та тістечка.

— Я дивитимуся за прохідною весь день. Іншого виходу з Фабрики немає? — спитав я.

— Ні, для керівництва тільки ця прохідна.

— А чому Фабрика так сильно охороняється, наче пороховий завод? — здивувався я.

— Продукцію Фабрики постачають до столиці, до Двору і Ставки головнокомандувача. Щоб не було диверсій, така і охорона. Хоча до війни тут теж була потужна варта. Не знаю, чому так, — сказала жінка. — Скільки ви хочете за свою роботу?

— По два рублі в день. Якщо я знайду коханку вашого чоловіка, то ви заплатите премію — червінець, — сказав я і помітив, що жінка засмутилася, на її очах з’явилися сльози.

— Добре, — тихо кивнула вона.

— Ви його кохаєте? — спитав я.

— Так. Кохаю. І не знаю, що мені робити.

— Поки чекайте і сподівайтеся на краще. Може, вам просто здалося?

— Ні. Я точно знаю, що в нього хтось з’явився. Бо він став чужий до мене. Він наче зі мною, але подумки десь далеко. — Вона відпила чаю. — Можливо, це через дітей.

— Скільки їх у вас? — спитав я, бо чув оці панські розмови, що як підуть діти, то батьки віддаляються одне від одного. У панів і бонни, і нянечки, і кухарки, а батьки віддаляються. А у селян нікого, дітей по півдесятка, і нічого, далі клепають, скільки Бог дасть, зовсім навіть не віддаляються.

— У нас, на жаль,