Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

— Шановне панство! Якщо я правильно розумію, ми всі з Росії, всі через різноманітні обставини опинилися за кордоном. Нас чекає непростий і довгий шлях. Пропоную познайомитися, щоб не сидіти мовчки, наче чужинці якісь.

Усі мовчали й підозріло дивилися на Бориса. Я дивився у вікно, на поля, де вже працювали орачі. Борис усміхнувся.

— Що ж, почну з себе. Може, стану прикладом для інших. Мене звати Борис Блюмін, я представник торгової фірми «Горліц», що продає бакалію. Нам дуже бракує кави, тому я їду до Європи, щоб знайти можливі канали її постачання. Мій товариш, турецький вірнопідданий Бендер-бей, буде допомагати налагоджувати зв’язки на Сході. Може, хтось продовжить?

Пасажири мовчали, потім кахикнув Рудий.

— Ну, справді, руські ж люди, а дивимося один на одного вовком. Мене звати Костянтин Петрович Волков. Я інженер Трьохгірної мануфактури. Їду в Європу, щоб пройти курси підвищення кваліфікації. На нашій мануфактурі англійське обладнання. За роки війни воно вийшло з ладу, треба відновлювати, але англійські фахівці їхати до нас відмовляються. Ми вирішили готувати своїх. Мене хотіли відправити через Мурманськ, але я все життя мріяв побувати у Середземному морі, тому попросився поїхати південним шляхом в обхід війни.

— Ну, що ж, приємно познайомитися, — сказав Борис. — Може, ще хтось?

— Я, — сказав Сивий. Від нього знову пахло алкоголем. Здається, встиг набратися вже з самого ранку. — Мене звати Сергій Миколайович Паліцин, я оренбурзький землевласник. Це моя племінниця Алевтина. — Показав на дівчину. — А це мій секретар Володінька. — Показав на хлопця. — Ми їдемо на прощу до Святої землі, щоб помолитися там за нашу бідолашну Вітчизну!

Паліцин аж сльозу пустив.

— А що не так із нашою Вітчизною? — спитав Чорнявий. Помітив погляди інших пасажирів. — Мене звати Олександр Григорович Вялькевич. Я вчений із Петрограда. Їду до Італії, щоб пройти таки курс навчання. То що не так із нашою Вітчизною, пане Паліцин?

— А те, що страшні часи наближаються! Воістину страшні! Оце тікаєте ви всі з Росії — і правильно робите, дуже правильно! Нема чого там залишатися, бо буде там лише плач та скрегіт зубовний, істинно вам кажу! — пробубонів Паліцин і заплакав.

— Дурниці! — скривився Вялькевич.

— Не дурниці, а істинна правда! На пекло перетворюється наше улюблене Отєчєство! На справжнє пекло! Пам’ятаєте, як там у Лєрмонтова? — Паліцин несподівано підхопився і прочитав голосно:

У вікно зазирнув один із наших охоронців. Борис показав, що все добре.

— Пане Паліцин, не треба так кричати, ми вас добре чуємо, — попросив Борис.

— Гине наша Вітчизна! Ще, може, не всім помітно, але гине! Хочу відмолити у Господа Росію! Днями буду молитися, чоло в поклонах розіб’ю, а випрошу в Господа, щоб повернув монархію, бо без неї загине Росія, ох, загине!

Паліцин витер піт. Був він вище від середнього зросту, тлустий і якийсь м’якотілий, із лисиною і сивуватим рідким волоссям на схилах голови. — За день після того, як стало відомо про зречення государя-імператора, явилась мені уві сні Діва Марія. Наказала все покинути й вирушити до Святої землі, аби вимолити у Господа повернення Росії під оруду імператора і врятувати державу від подальших негараздів. Бо государ — це ж не просто так! Це помазаник Божий! Скинувши государя, ми від Господа відмовляємося, відходимо від його благодаті! Хіба це не гріх? А що ж Росія без Бога? Та вона таке пекло всьому світу покаже, що уявити важко! Бо коли Бога немає, все дозволено! А ти дозволь руській людині все — і вона так розвернеться, що кров ріками тектиме та дим від пожеж сонце застилатиме! Щоб урятувати країну, продав я все й на останні гроші відбув у цю важку подорож до Святої землі! Голодуватиму, на вулицях спатиму, бо грошей мало, але Росію відмолю, не віддам її на потурання безбожникам! — Паліцин гірко заплакав, вихопив із кишені флягу, відкрутив кришку і зробив кілька ковтків. — Ох, біда, біда!

— Не будемо порушувати політичні теми, — запропонував Борис. — Щоб зайвий раз не сперечатися. Що ж, чекаємо наступних знайомств. — Він подивився на Бандита, в якого я забрав ніж.

— Мене звати Григоріу, я з Бессарабії. Їду до родичів у Грецію, — сказав він. Брехав. Це зрозуміло було вже з того, як зухвало дивився, коли говорив.

— Ну, залишилася я, — сказала магометанка правильною російською. — Мене звати Фатіма, я донька ногайського мурзи. Мій батько розорився і застрелився, мій брат загинув на війні. Зараз я їду до своїх родичів, які давно вже переселилися в Ліван. Це єдині близькі мені люди. — Жінка зітхнула.

— Ну що ж, тепер ми знаємо одне одного. Гадаю, не будемо сидіти всю дорогу надуті, наче сичі. — Борис усміхнувся. — Хтось знає, чи багато пароплавів ходить із Салонік?

Люди почали розмовляти, розповідали, хто що знав. Я сидів мовчки, роздивлявся у вікно краєвиди, тут були схожі на Крим. Потроху наближалися до гір, почали дертися на перевал. Сонце стояло високо, коли зупинилися