Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

— Гаманець, гаманець украв! Ах мерзотник! — Далі тупотіння якесь. У двері постукали. Я відчинив. У коридорі стояла дівчина, яка з сивим була.

— Доброго ранку, вибачте, що турбую. А ви не бачили хлопця, який з нами був? Стахом його звати. Він кудись зник, і гаманець мого дядька разом із ним. Ви нічого не бачили? — спитала вона. Я закрутив головою.

— Чуркак муркак самбалі цурукуц! — вимовив суворо.

— А, вибачте. — Дівчина пішла. Почув, як чоловіки говорили, що поліцію викликати не треба, а гаманець — чорт із ним, із тим гаманцем. Я тільки головою покрутив. Ось що тут Стах робив. Відчув, що є у сивого гроші, і крутився поруч, щоб їх забрати. Зміг гаманець вкрасти і з ним утекти.

У двері постукали. Я відчинив, побачив Бориса.

— Що це ви такі насторожені? — спитав він, помітивши, що руку тримаю на пістолеті. — Як ніч минула?

— Бувало і краще. Заходьте, — пошепки сказав я. Зачинив за Борисом двері.

— Щось трапилося?

— Тут повно росіян!

— Ну звісно ж. Кордони закрили, це один із небагатьох шляхів на південь, ось люди і їдуть. Ми з Одеси відправляємо по десятку людей щоночі. І більшість їде до Пловдива. Росіян тут справді багато, — пояснив Борис. — Але не хвилюйтеся. Коней уже запрягають в екіпаж, ходімо поснідаємо, і вирушимо.

— І всі ці люди поїдуть із нами?

— Ну, коли вони тут живуть, то поїдуть. Іване Карповичу, ми з ними тільки до Салонік, а там розбіжимося й забудемо про них.

— Може, краще почекати наступного рейсу?

— Як скажете, Іване Карповичу. Але навколо багато розмов про те, що Греція ось-ось може вступити у війну. Якщо це станеться, кордони закриють. Доведеться шукати інші маршрути. Справа може затягнутися. Вам вирішувати.

— Ну добре, поїдемо з цими навіженими.

Ми зайшли до зали. Там сиділи всі, кого я бачив. Рудий, Чорнявий, Сивий з почтом, Бандит, Магометанка. Тільки Стаха не було. Утік із чужим гаманцем. Прийшов дідуган, власник будинку. Він говорив поганою російською. Повідомив, що екіпаж готовий, що зараз ми мусимо заплатити за перевезення наперед, що нас будуть охороняти аж четверо його людей, бо в горах неспокійно. Але нам боятися немає чого.

— І ось ваш гаманець, — сказав старий і подав Сивому гаманець. — У цьому домі ніколи не будуть красти.

Пройшовся між столами, зібрав із усіх гроші і пішов. Нам подали сніданок, ми швидко поїли, випили кави.

— А що вони зроблять із крадієм? — спитав я Бориса.

— Ну, звичаї тут суворі.

Я підвівся і пішов шукати господаря. Старий сидів у дворі, курив люльку.

— Де крадій? — спитав я.

— Для чого тобі? — Він не здивувався, що турок розмовляє російською.

— Хочу викупити.

— Викупити крадія? — А ось тут здивувався.

— Скільки?

Старий замислився, уважно подивився на мене.

— Дві тисячі левів.

— Кронами візьмете?

— Візьму.

Я розплатився за високим курсом. Старий не перераховував, сховав гроші й підвівся. Відвів мене в сарай, відчинив ляду. Я побачив у підвалі зв’язаного й побитого Стаха. Хлопець увесь тремтів від страху. Дід показав на нього — мовляв, бери. Витягнув, перерізав мотузки ножем, який забрав у Бандита. Узяв за вухо і вивів на вулицю.

— Не озирайся, — сказав, додавши турецького акценту як я його розумів.

— Я-я-я не хотів, — зашепотів Стах.

— Тебе хотіли вбити. Можливо, правильно і зробили б. Але я тебе викупив. Більше ніколи не порушуй Карне уложення. Зрозумів?

— Зрозумів, зрозумів! Шануватиму Карне уложення, шануватиму! Я знаю сто відносно законних способів відбирання грошей! Більше ніколи не переступатиму закон!

— Ось трохи грошей. Повертайся додому і цінуй волю.

— Дякую вам, Бендер-бей! Дякую! — зашепотів він.

— А тепер біжи звідси, і щоб я більше тебе не бачив, — сказав спотвореним голосом і вухо відпустив. Просити двічі не довелося, Стах помчав, наче за ним сто собак бігло.

Коли я повернувся у двір, там уже почали сідати у великий екіпаж, запряжений шістьма кремезними кіньми. Багаж складали у відділення позаду, пасажири заходили в салон. На місці візника сиділо двоє хлопців із рушницями, ще двоє вершників гарцювало поруч.

— М’які місця — поїдемо з комфортом, — прошепотів Борис. — Куди ви ходили?

— Займався добрими ділами.

— Сідайте, сідайте! — попросив старий.

Ми з Борисом зайшли всередину. Там уже всі сиділи, нам залишилися місця біля дверей. Старий перехрестив нас і щось крикнув. Екіпаж рушив. Завдяки ресорам навіть розбитою дорогою їхав м’яко. Ми сиділи мовчки, поки не виїхали за Пловдив і не покотили в бік гір. Тоді Борис покашляв, наче перед виступом.