read-books.club » Фентезі » Американські боги 📚 - Українською

Читати книгу - "Американські боги"

197
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Американські боги" автора Ніл Гейман. Жанр книги: Фентезі. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 149 150 151 ... 170
Перейти на сторінку:
тоді зовсім зник з поля зору, залишаючись видимим тільки для уяви. Хмари потоншали, почали випаровуватись, вивільнили латочку синього неба, крізь яку засвітило сонце. Один-єдиний яскравий промінь, що прорвався крізь хмари і впав на луг, — неймовірно гарне видовище. Але недовго воно протривало, бо хмари розходилися все більше. Вже зовсім скоро луг пашів від ранкового сонечка, ніби зараз був літній полудень: вранішня роса здіймалася туманом, а туман тут же випаровувався.

Небіжчик на луговій землі купався у світлі і теплі золотого сонця. На мертвому тілі з’явилися відтінки рожевого і тепло-коричневого.

Жінка легенько провела пальцями правиці по грудях тіла. Їй здалося, що там, усередині, відчуває легенький трем: ще не серцебиття, але... Вона залишила руку в тому місці, якраз над серцем.

Схилилася губами до Тіневих губ і видихнула повітря у його легені, ніжно вдихнула і знову видихнула, а тоді подих став поцілунком. Той поцілунок був лагідний і смакував, ніби весняний дощ і лугові квіти.

З рани на боці знову потекла кров — багряна, вона виблискувала на сонці, ніби рідкі рубіни. Потім кровотеча припинилася.

Вона поцілувала його в щоку і в чоло.

— Ну ж бо. Пора прокидатися. Все от-от почнеться. Ти ж не хочеш нічого пропустити?

Його повіки затремтіли, а тоді очі розплющилися. Чоловікові очі були такі сірі, що здавалися безбарвними — такого сірого кольору, як буває вечір. Він поглянув на неї.

Вона всміхнулася і прибрала руку з його грудей.

— Ти покликала мене назад.

Чоловік говорив повільно, наче й забув, як воно — розмовляти. У його голосі були біль і збентеження.

— Так.

— Я помер. Мене судили. Все закінчилося. А ти покликала мене назад. Ти посміла.

— Мені прикро.

— Так.

Він повільно сів. Здригнувся і торкнувся боку. Тоді здивування наповзло на його обличчя: на боці була пляма вологої крові, але рани не було.

Він простягнув руку, вона підлізла під неї та обняла його за стан, допомагаючи підвестись. Він роззирнувся лугом, ніби згадуючи, як називаються речі, що він їх бачить: квіти у високій траві, руїни фермерського будиночка, грона зелених бруньок, що набубнявіли на гілках великого срібного дерева.

— Ти все пам’ятаєш? — запитала вона у нього. — Пам’ятаєш, про що дізнався?

— Так. Хоч пам’ять скоро потьмяніє, як після сну. Я точно знаю. Я втратив ім’я і віддав своє серце. А ти прикликала мене назад.

— Мені прикро, — знову сказала вона. — Але от-от почнеться битва. Старі боги проти нових.

— Ти хочеш, аби я за вас бився? Марно згаяла час.

— Я прикликала тебе назад, бо я мусила. Це те, що я вмію. Те, що я роблю найкраще. А тепер ти чинитимеш так, як мусиш. Вибирай сам. Все, що залежало від мене, я зробила.

Раптом вона усвідомила його наготу, зашарілася яскраво-пурпуровим рум’янцем, опустила очі, а тоді відвела погляд.

Серед дощу і хмар тіні ковзали схилом і скелястими дорогами догори.

Білі лисиці тупцяли пагорбом пліч-о-пліч з рудими чоловіками в зелених куртках. Чудисько з людським тілом і головою бика йшло поряд із залізнопалим дактилем. Свиня, мавпа та гострозубий гуль спиналися схилом у товаристві синьошкірого чоловіка з палаючим луком, ведмедя із вплетеними у шерсть квітами та воїна в золотій кольчузі, з меча якого позирали сотні очей.

Прекрасний Антіной, коханець Адріана, ішов схилом на чолі групки затягнутих у шкіру гомосексуалів з розбухлими на стероїдах плечима і грудьми досконалих форм.

Чоловік із сірою шкірою, в єдиному, циклоп’ячому оці якого сяяв величезний гладенький смарагд, вів за собою кількох присадкуватих смаглявих людей із обличчями, схожими на грубі ацтекські різьблення. Ці люди знали таємниці, що дрімали в джунглях.

Снайпер на вершині гори ретельно прицілився в білу лисицю і вистрелив. Вибух, шипіння ґнота, запах пороху у вологому повітрі. Труп юної японки із нутрощами назовні і залитим кров’ю обличчям. Дуже поволі труп став розчинятися в повітрі.

Але всі продовжували підійматись схилом: чи то на двох ногах, чи на чотирьох, чи й узагалі без ніг.

Їхня подорож гористою частиною Теннессі була запаморочливо прекрасною, коли вщухала буря, і запаморочливо нервовою, коли вона знову вдаряла. Град і Лора розмовляли безперестанку. Він був щасливий, що зустрів її. Здавалося, поруч із ним була його стара подруга, справді добра подруга, просто він її ніколи раніше не бачив. Вони розмовляли про історію, про фільми, про музику, і виявилося, що вона чи не єдина у світі людина, тобто єдина у світі, крім нього, яка бачила старий закордонний фільм (Град був упевнений, що він іспанський, Лора ж була переконана, що польський), знятий у шістдесяті, який називався «Рукопис із Сарагоси» — а він майже повірив, що науявляв собі те кіно!

Коли Лора вперше звернула його увагу на напис «Відвідайте Рок-Сіті» на якомусь сараї, Град захихотів і зізнався, що саме туди і прямує. Вона сказала, що це круто. Їй завжди хотілось відвідувати такі місця, але вона ніяк не могла викроїти часу, а потім шкодувала. Саме тому вона вирушила в дорогу зараз. Вона вирушила за пригодою.

Вона розповіла йому, що була турагенткою. Жила окремо від чоловіка. Зізналась, що не думає, що вони колись знову зможуть бути разом, і що це все сталося з її провини.

— Я просто не вірю в це, ні в чому ти не винна!

— Але ж це правда, Маку, — зітхнула вона. — Я просто вже не та жінка, з якою він одружився.

Що ж, спробував він її розрадити, люди змінюються, і не встиг схаменутися, як став розповідати їй усе, що міг, про своє життя, навіть розповів їй про Дубочка і Каменюку, як вони втрьох були ніби три мушкетери, і як їх двох убили, і що коли ти працюєш на уряд, здається, ти можеш звикнути до таких речей, але, як виявляється, ніфіга не звикаєш. Він так і не звик.

Вона простягнула руку — холодну-холодну, аж йому довелося ввімкнути опалення в машині — і міцно стиснула його долоню.

Коли настала обідня пора і буря трохи вщухла, вони поїли в жахливій японській забігайлівці у Ноксвіллі, і Град навіть не сердився, що страви принесли надто пізно, що його місо-суп був холодний, а суші — теплі.

Він просто був щасливий, що вона вийшла на дорогу, що вона вирушила за пригодою і що натрапила на нього.

— Що

1 ... 149 150 151 ... 170
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Американські боги», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Американські боги"