Читати книгу - "Американські боги"

— Слухай, — сказав Віскі-Джек. — Ця земля не приймає богів. Такі, як я, це вчасно розчовпали. Звісно, є духи-творці, які знайшли земельку, або створили її, чи там, висрали її, але подумай: хто в біса поклонятиметься койоту? Той трахнув дикобразиху, а коли кінчив, то з члена стирчало більше голок, ніж із подушечки вишивальниці. А ще він посварився зі скелями, і скелі перемогли.

— Ну і мій народ зметикував, що хтось за цим всім, може, і стоїть, якийсь творець, — продовжив Джек. — Чи, не знаю, великий дух? Ми йому дякували, бо люди завжди дякують за хороші речі. Але ми ніколи не будували церков. Нашо вони нам? Ця земля — наша церква. Наша земля була нашою релігією. Земля була старшою і мудрішою за людей, які нею ходили. Вона давала нам лососів, кукурудзу, бізонів і мандрівних голубів. Давала нам дикий рис і морську рибу. Дині, кабачки, індички. А ми були дітьми цієї землі: як і дикобрази, як і скунси, як сині сойки.

Він допив друге пиво і показав жестом на річку, що витікала з-під водоспаду:

— Якщо іти за течією цієї річки, можна дістатись до озер, де росте дикий рис. Коли дикий рис плодоносить, треба просто сісти з товаришем в каное, набрати туди дикого рису, і можна його їсти, готувати, зберігати вдома... він тебе підживлюватиме ще довго-довго. В різних місцинах росте різна їжа. Якщо досить далеко зайти на південь, то можна дістатися помаранчевих дерев, лимонних дерев, і тих м’якеньких зелених штук, схожих на грушки...

— Авокадо?

— Авокадо, — погодився Віскі-Джек, — ага. Тут вони не ростуть. Це земля дикого рису. Земля лосів. Ну і я кажу, що вся Америка така. Це неродюча земля для богів. Вони тут не приймаються. Вони ніби авокадо, яке хоче вирости в стороні дикого рису.

— Може, вони тут і не розростаються, — зауважив Тінь, про щось згадавши, — але вони зібралися тут воювати.

Тінь вперше і востаннє побачив, як Віскі-Джек регоче. Сміх нагадував гавкіт, а радості в ньому майже не було.

— Гей, Тіне! — зрештою запитав він. — А якщо всі твої друзі вистрибнуть з вікна, ти теж за ними вистрибнеш?

— Може й вистрибну, — Тіні було добре. Здається, не тільки через пиво. Він не міг пригадати, коли ще почувався таким живим і таким цілісним.

— Війни не буде, — сказав Джек.

— А що тоді буде?

Віскі-Джек сплющив бляшанку з-під пива долонями, стис її, поки вона не стала геть пласкою. Тоді показав на водоспад. Сонце було досить високо, аби зловити бризки: у повітрі зависли веселкові кружальця. Тінь у захваті подумав, що ніколи не бачив гарнішого краєвиду.

— Буде різанина, — сухо мовив Віскі Джек.

Тоді Тінь зрозумів. Зрозумів усю вбивчу простоту. Похитав головою і захихотів. Тоді похитав головою ще раз, і хихотіння переросло в щирий регіт.

— Все гаразд, братику?

— Ага, зі мною все гаразд, — відповів Тінь. — Я просто побачив індіанців, які поховалися. Не всіх. Але побачив.

— Певне, то були хо-чанк. Вони завжди так лайняно маскувалися, що й сліпа дитина їх угледить, — старий подивився на сонце і підвівся. — А тобі пора назад.

— Це зовсім не війна, а афера. Шахрайство на двох, правда?

— А ти не такий вже і дурень, — поплескав Віскі-Джек Тіневе передпліччя.

— Шкода, що я не можу залишитися тут із тобою, — зізнався Тінь, поки вони ішли назад до Джекової халупи. — Здається, це добра місцина.

— Є багато добрих місцин, — стенув плечима Віскі-Джек. — В цьому ж саме і справа. Затям, боги помирають, коли їх забули. І люди так само. А земля залишається. З усіма своїми добрими і поганими місцинами. Земля нікуди не дівається. І я теж залишаюся.

Тінь зачинив двері. Щось ніби тягнуло його. Він знову був самотою в пітьмі, але пітьма все яскравішала і яскравішала, аж доки, зрештою, не запекла, ніби сонце.

А тоді заболіло.

Жінка йшла лугом, і там, де вона ступала, розквітали весняні квіти. Тут і зараз вона називала себе Пасхою.

Вона минула місце, де колись давно стояв фермерський будинок. Навіть зараз із бур’янів і лугової трави стирчало кілька вцілілих стін, ніби гнилі зуби. Сипала мжичка. Темні хмари нависли низенько. Було холодно.

Неподалік від місця, де колись стояв будинок, росло дерево, високе срібно-сіре дерево, по-зимовому мертве на вигляд, безлисте. Біля дерева, на траві, валялися безбарвні шматки обшарпаної тканини. Жінка зупинилася коло того лахміття, нахилилася, підняла щось біло-коричневе: зотлілий шмат кістки, певно, людського черепа. Вона кинула його назад на траву.

Тоді з грайливою усмішкою глянула на чоловіка, що висів на дереві:

— Вони і наполовину не такі цікаві, коли голі. Розпаковувати — ось справжнє задоволення. Однаково, чи подарунки, чи яйця.

Чоловік із головою сокола, який ішов поруч, опустив погляд на свій пеніс, ніби тільки зараз усвідомивши власну наготу. Тоді сказав:

— Зате я можу дивитися на сонце, не змигнувши.

— Ти дуже кмітливий, — переконливо запевнила його Пасха. — А тепер знімімо того красеня з дерева.

Мокрі мотузки, що тримали Тінь на дереві, вже давно потерлись і підгнили, тому легко рвалися від зусиль двох людей. Тіло зісковзнуло вниз, до коріння. Вони впіймали його, понесли — не напружуючись, хоч він і був справжнім здоровилом — і обережно вклали на траву.

Тіло було схололим. Не дихало. На боці темніла кривава пляма, ніби хтось штрикнув його списом.

— І що тепер?

— Тепер, — відповіла жінка, — ми його зігріємо. Ти знаєш, що маєш зробити.

— Знаю. Але я не можу.

— Ну, якщо ти не хочеш допомагати, не треба було мене кликати.

— Але то було так давно...

— Для всіх нас усе було давно.

— І я дуже прибацаний.

— Я знаю, — вона простягнула білу руку до Гора і торкнулася його темного волосся. Він заблимав, уважно втупившись в неї. А тоді, ніби повитий теплим туманом, замерехтів.

Соколине око, що дивилося на неї, заяскрілось жовтогарячим, ніби хтось роздмухав у нього всередині давно згаслий вогонь.

Сокіл здійнявся в повітря і шугнув догори, здіймаючись колами, і кружляв у сірих хмарах, за якими могло б ховатися сонце. Сокіл летів високо, спершу ставши плямкою, тоді цяткою, а