Читати книгу - "Під скляним ковпаком"

Бадді сказав:

— Здоров, Вілле, хто приймає?

— Я приймаю, — похмуро відповів Вілл, і я помітила, що на його високому блідому чолі рясніють дрібні краплі поту. — Я приймаю, і це мої перші.

Бадді пояснив, що Вілл — третьокурсник і, щоб отримати диплом, мусить прийняти вісім пологів.

Тоді він зауважив шум у протилежному кінці коридору: кілька чоловіків у салатових халатах і лікарських ковпаках, а з ними й кілька медсестер прямували до нас, везучи на каталці щось велике й біле.

— Ви ліпше не дивіться, — прошепотів мені на вухо Вілл. — Ви не захочете дітей, якщо побачите. Вони не дозволяють жінкам дивитися. Інакше рід людський вимре.

Ми з Бадді засміялися, а потім Бадді потиснув руку Віллу, і ми пішли в пологову кімнату.

Вигляд столу, на який вкладали жінку, так мене приголомшив, що я заніміла. Він був схожий радше на стіл у жаскій катівні — з металевими стременами, що стирчали з одного боку, й різноманітним приладдям, дротами й трубками, яких я не могла добре роздивитися, з іншого.

Ми з Бадді стояли біля вікна, десь за метр від жінки, звідки все було чудово видно.

Живіт породіллі так височів, що я не бачила за ним ні її обличчя, ні верхньої частини тіла. Здавалося, вона не мала нічого, крім по-павучому величезного черева та двох потворних покручених ніжок у високих стременах, і весь час, поки народжувалася дитина, вона страшно, не по-людському вила.

Потім Бадді пояснив, що жінці вкололи якісь ліки, і вона не пам’ятатиме, як боляче їй було, і що коли вона стогнала й лаялася, то насправді не усвідомлювала, що робить, бо була неначе в напівсні.

Я подумала, що тільки такі ліки міг винайти чоловік. Ось перед нами жінка переживає неймовірний біль, вона очевидно відчуває його цілком і повністю, адже інакше так не стогнала би, а потім вона поїде додому й зачне наступну дитину, бо ті ліки змусять її забути, як це боляче, і все одно в її тілі постійно лишатиметься щось, що змушуватиме цей довгий, сліпий, без дверей і вікон коридор болю щоразу відчинятися перед нею, і поглинати її, й зачиняти її в собі.

Головний лікар, який наглядав за Віллом, весь час казав жінці:

— Тужтеся, місіс Томолілло, тужтеся, розумничка моя, тужтеся, — і в розкритій виголеній шпарині між її ніг, мертвотно блідих від дезінфектантів, я побачила появу чогось темного й волохатого.

— Голова немовляти, — прошепотів мені Бадді під прикриттям стогону породіллі.

Але голова немовляти хтозна-чому застрягла, і лікар наказав Віллу робити розріз. Я почула, як ножиці дзвінко зійшлися на жінчиній шкірі, наче на клапті тканини, і полилася кров — страшна, яскраво-червона. А потім дитина ніби вискочила в руки Віллові — сливово-синя, вкрита чимсь білим, мов борошном, заляпана кров’ю, а нажаханий Вілл усе торочив:

— Я впущу його, я впущу його.

— Ні, не впустиш, — відповів лікар, забрав із Віллових рук дитину й заходився робити їй масаж, синява поступово зійшла, і немовля заплакало осиротіло й хрипко, і я побачила, що це хлопчик.

Те немовля одразу ж напісяло в обличчя лікареві. Згодом я запитала в Бадді, як це взагалі можливо, і він пояснив, що цілком можливо, однак щоразу дивно, коли щось таке трапляється.

Щойно дитина народилась, усі присутні розбилися на дві групи: медсестри пов’язували немовляті на ногу, мов собаці, металевий жетончик, і витирали очі ватяними квачиками, і пеленали його, і вкладали в завішане простирадлами ліжечко, а лікар і Вілл зашивали жінці розріз голкою з довгою ниткою.

Здається, хтось казав:

— У вас хлопчик, місіс Томолілло! — але жінка не відповіла й навіть не підвела голови.

— І як тобі? — вдоволено запитав Бадді, коли ми йшли через квадратний двір до його кімнати.

— Чудово! — відповіла я. — Щодня на таке дивилася б.

Я не наважилася запитати, чи є якийсь інший спосіб народжувати дітей. Для мене чомусь найважливішим було побачити дитину — як вона виходить із мене — і впевнитися, що вона моя. Мені здавалося, що коли все одно доводиться переживати такий біль, уже не мало би бути особливої різниці, притомна ти чи ні.

Завжди уявляла, як підводжуся на ліктях на столі — звісно, бліда як смерть, ненафарбована і страшенно зморена, але все одно усміхнена й осяйна, з розпущеним волоссям до пояса — і тягнуся рукою до свого крихітного зморщеного первістка, і вимовляю його ім’я, якого поки що не вигадала.

Тоді, аби порушити мовчанку, я запитала:

— Чому воно було все наче в борошні? — і Бадді пояснив, що шкіру немовляти захищає щось таке воскоподібне.

Коли ми повернулися в кімнату Бадді — подібну радше на чернечу келію, бо стіни були голі, і ліжко було голе, і підлога, лише стіл був завалений різними товстими й огидними книжками на кшталт «Анатомії» Генрі Ґрея, — Бадді запалив свічку й відкоркував пляшку дюбоне. Тоді ми вляглися поруч на його ліжку, і Бадді сьорбав собі вино, а я читала вголос «там де я іще ніколи не бував»[8] та інші вірші з книжки, яку привезла із собою.

Бадді казав, мовляв, щось у поезії, певно, все-таки є, інакше така дівчина, як я, не витрачала б на неї стільки часу, тож на кожному побаченні я читала йому якісь вірші й пояснювала, що в них для себе знайшла. То була ідея Бадді. Він завжди так організовував наші спільні вихідні, щоб ми потім у жодному разі не шкодували про згаяний час. Його батько був учителем, і мені здається, що Бадді теж міг би бути вчителем, він вічно намагався щось мені пояснювати й розширювати мій кругозір.

Коли я дочитала, він раптом запитав:

— Естер, ти колись бачила чоловіка?

З інтонації я зрозуміла, що він питає не просто про чоловіка чи взагалі про чоловіків, а про оголеного чоловіка.

— Ні, — відповіла я. — Тільки скульптури.

— А ти хотіла би побачити мене, правда?

Я не знала, що відповісти. Мої мати й бабуся останнім часом постійно натякали, який Бадді Віллард добрий і порядний хлопчик, із якої він доброї й порядної родини, і як усі в церкві вважали його просто-таки зразковим, таким люб’язним до батьків і старших людей, а до того ж він іще й спортсмен, і красунчик, і розумник.

Справді, я тільки й чула, який добрий і порядний Бадді, і що він — саме та людина, заради якої дівчина має лишатися доброю та порядною. Тож мені навіть на думку не спало, що бодай якась пропозиція Бадді може мені нашкодити.

— Ну гаразд… Мабуть, — відповіла я.

Я уважно спостерігала за Бадді, коли він розстібав і стягував штани, а потім склав їх на стілець і зняв труси, пошиті з чогось подібного на капронову сітку.

— У них прохолодно, — пояснив він. — А ще мати каже, що їх легко прати.

Тоді він став переді мною, а я на нього витріщилась. Усі мої думки крутилися довкола індичих ший та індичих вол, і я була дуже засмучена побаченим.

Схоже, Бадді зачепила моя мовчанка.

— Мабуть, тобі варто звикнути до мене в такому вигляді, — сказав він. — Тепер покажи мені себе.

Але думка про необхідність роздягатися перед Бадді викликала в мене стільки ж