read-books.club » Сучасна проза » Синдром листопаду, або Homo Compatiens 📚 - Українською

Читати книгу - "Синдром листопаду, або Homo Compatiens"

171
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Синдром листопаду, або Homo Compatiens" автора Вікторія Амеліна. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 14 15 16 ... 49
Перейти на сторінку:
створіння, і здурілі люди побігли вулицями у гірких димах, а батьки Вані не побігли, не повернулись з базару, де торгували городиною, — так і розвіялись у задимленому повітрі чужого краю, як не було.

Врубати телевізор — краще новини. Побільше новин! Наші (російські — це ж, здавалося, все ще наші!) війська — хоробрі, славні, доблесні — ідуть у наступ на кривавих бойовиків, рятують мирне населення — та що там — увесь світ! А отже, все буде добре. Хлопчика Ваню знайдуть якісь соціальні служби. Знайшли ж мене Єлизавета і Спонсор — і у Вані теж все складеться. Тож врубати тєлік, гучніше! Як не допоможуть новини й серіали — у Спонсора багато цікавих відеокасет… Та й реальних дівчат у коротких сукнях так легко знайти, всього лише ув’язатись за Спонсором до бару — нехай радіють його барани, що їм є кого повчити веселощів.

А потім Спонсор дізнався, хто я…

* * *

Крізь мертвий вахтерський сон я чув: щось відбувається. Звиклий мат. Постріли! Тупіт ніг сходами на другий поверх, туди, де моя затишна схованка, моя каптьорочка з «Панасоніком».

— Открой! — прохрипів Спонсор.

Душа втекла в п’яти — дурний вислів, але, здається, дуже точний, таки втекла.

Тут треба пояснити, що каптьорка моя була прикрита не дверима — рухомою стінкою із книжковими полицями, книжки з яких ніхто ніколи не брав до рук. Потрапити всередину мого сховища непоміченим — означало реальну можливість врятуватися… Це з одного боку. А з іншого — якщо непоміченими ми не лишимось, то… Ні-ні, мені ще рано помирати, мені й двадцяти немає.

— Открой, Костя, гад!

Дилема. На розв’язання морально-тактичної задачі секунди. Відчинити і врятуватись через вікно? Але третій поверх, та й ззовні, мабуть, на Спонсора вже чекають, чи то вої­ни чужої «пєхоти», чи то чимось ображені свої, чи чортзна­-хто ще, але точно не в доброму гуморі.

Ні, я не був героєм, не був навіть другом цьому чоловіку із вічною триденною щетиною на похмурому обличчі, холодком в очах і татуюванням на правій руці — загадковому Спонсору. Я боявся його не менше, ніж тих, хто поранив його і гнав, як одурілого звіра, що раптом обернувся на жертву, закривавленого, коридорами власного офісу. Такий, як Спонсор, взагалі не повинен був тікати! — такі перемагають легко, завжди неймовірно легко, принаймні для підлітка, який захоплено спостерігає збоку — а я спостерігав, і єдине, що здавалось мені незбагненним, не вписувалось в образ героя у чорній шкіряній куртці, було те, що він ніяк не покарав мене за той перший вечір з проваленими переговорами, а дав трохи валюти «на підручники» і взяв під свою опіку… І от тепер начистоту. Спонсор був для мене тим, чим і належить бути будь-якому спонсору — джерелом фінансування. Тож я мав прийняти рішення: до того, як переслідувачі позбавлять мене єдиного із засобів існування.

Я повернув ключ в замку, відсунув важку конструкцію із нечитаними книжками і втягнув Спонсора досередини.

Спонсор дихав так важко, що, здається, саме його дихання, як ніщо інше, могло видати наш сховок. Я сидів, привалившись до щойно зачиненого проходу; брита, закривавлена на лівій скроні голова лежала у мене на колінах. Кров була всюди — в мене на руках, на джинсах, на підлозі. Він дихав усе рівніше — я теж. Може, минеться? У Спонсора було цілком людяне обличчя: правильний ніс, карі очі, велика родимка на щоці, під щетиною, і довгі, дів­чачі вії. Взагалі-то, крім безлічі «поганял», у Спонсора було ім’я — Саша. Просте. Ніхто його так не кликав, звичайно, але так його колись назвали батьки — звідкись я знав про це (може, він сам казав?). У нас його зазвичай звали шефом, а я так і записав його у свою пам’ять, як вперше почув від Єлизавети, — «Спонсор». Тепер чомусь згадав тільки, що він Саша — може, тому, що Саша помирав так близько від мене, а ніхто ще так не робив…

Щось пішло не так. Збентежений, я забув, що мені ж наплювати на весь навколишній світ, навіть на семирічного хлопчика Івана з Грозного — не те що кримінального авторитета. Забув, що моя башка має бути чиста від зайвих думок, як чарівна біла кулька всередині сірої бабиної коробочки, яка так і вкривається, мабуть, пилюкою, десь, в окупованому тіткою помешканні. От виповниться мені вісімнадцять, прийду, виселю тітку, знайду коробочку, витягну кульку, і все — стану нормальним. Якщо нас не знайдуть. Якщо Саша не закричить — а він стискає кулаки, кусає зблідлі губи, сіпаються коліна — від болю.

Я ідіот. Потрібно перев’язати рани! Тихо, дуже тихо, я знімаю футболку, підкладаю йому під голову, сам — повзу до шафи. Дверцята скриплять, немов віщуючи кінець світу. Саша повертає голову, дивиться на мене — у темних очах його страх, якого я ще ніколи не бачив наживо. Страх і бажання жити, щось дуже знайоме, що я вже багато разів відчував і тепер іще відчуваю, глухо, крізь гомін телевізора, крізь алкогольне безпам’ятство, — раз чи два на місяць — коли виходить із берегів моя ненормальність, і чужі, непотрібні мені біди затоплюють свідомість.

Ззовні чулися голоси, так само, як і до скрипу — нічого страшного, показав я: підняв великий палець догори — все кльово, Сашко! Перев’яжу рану, і все буде кльово. У мене ще є склянка води, і пачка крекерів, і половина «Снікерсу». Проб’ємось, шеф!

Потім я перев’язував рани сорочками від Версаче, які Саша дарував мені задля потіхи, а хтось верещав за стінкою, що Спонсора необхідно знайти, що він не повинен вижити, що вб’є всіх, якщо вони не покажуть йому мертвого Сашу, що вони нікуди звідси не йдуть.

А потім на всіх впала ніч. Я боявся тягнути Сашу до ліжка, такий кволий він був; якогось чорта знову сів на підлогу і поклав його голову собі на коліна — може, мені було просто страшно в темряві самому; може, я хотів знати, чи він живий іще; а може, я сподівався, що так буде легше йому — і мені, чорт забирай цю мою хворобу, цей закон сполучених посудин, який — я не сумнівався — переливатиме цієї ночі частину його болю у мої вени.

Близько першої почалося: я відчув, що задихаюся, мене пронизав біль — у животі зліва, де була Сашина перша рана, і в стегні, де була друга. А у скроні — виявилось так, просто подряпина… Я не чинив опору. А коли стало зовсім нестерпно, вже було пізно — я був разом з ним. Я був ним.

Я лежав у темряві, однак темрява була жива — гілки схилялися наді мною, з ніжними зеленими листочками, майже салатовими, і цвіт вишень облітав і падав на обличчя. Це кінець, звичайно, кінець. І ці вишні в саду коло дерев’яної хати лише видіння. Вийде схвильована мати, старенька, із паличкою і в хустинці, вийде назустріч листоноші… Так уже було, коли листоноша приніс листа з фронту, і маленька дівчинка схопила паперовий трикутничок, побігла шукати свою матір, а в трикутничку — смерть, похоронка.

А він, він чому вмирає тут, на підлозі? Про яку війну подумає мати, старенька, зовсім не схожа на ту дівчинку, якою він її уявляє в цій казаній-переказаній сімейній історії?!

«Ваш син бандит, вбивця, рекетир. Його вбив такий самий, як він. Туди їм всім і дорога!»

«Мій Сашенька не душогубець!»

Біль пульсував у животі, немов жива істота. Як щур, гриз зубами вивернуті муками нутрощі. Куля, мабуть, застрягла там. То оце так… Оце так вмирали його жертви… і що там? Його жертв там, мабуть, чекали янголи, і їх матері проклинали вбивцю, і розказували сусідам, який був хороший

1 ... 14 15 16 ... 49
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Синдром листопаду, або Homo Compatiens», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Синдром листопаду, або Homo Compatiens"