Читати книгу - "Синдром листопаду, або Homo Compatiens"

Я встаю. Спонсор зупиняється, здається, впізнає.

— Мальчик, а ты…

— Я вам вірші читав, — чомусь по-ідіотськи (чи то по-­піонерськи) гордо рапортую я.

— И че ты тут делаешь? К ней пришел?

— Ну… вона моя подруга, тобто… тобто я просто її єдиний друг, тому…

— Ясно. Ребятки, знаете что, пойдите, погуляйте немного. Я тут с мальцом поговорить хочу.

Мені страшно, а він спокійно витягає сигарети і закурює тут, у коридорі опікового відділення… Питає, чи я щось бачив і чув у той день і що розповідали інші. Я відповідаю, природно, що читав йому вірші, тож бачити не міг, а інші діти зі мною з різних причин не розмовляють. Він дивиться на мене, як на слимака, і курить далі. Якась повненька медсестра проходить і вже роззявляє рота… а потім щось змінюється у її погляді, вона вдивляється у Спонсора, потім у його друзяк, що дефілюють збоку, і швиденько іде геть. Значить, йому можна, значить, за огорожею дитбудинку та сама фігня: є правила, перед якими всі рівні. Ага, аж рівнесенькі.

Повертається моя Єлизавета, квокче навколо Спонсора, складає ручки з золотими перснями і нахиляється вперед, трохи повертаючи голову вбік, ніби слухає кожне його слово уважно-уважно — ще би реверанс зробила. Тьху! Навіть дивно, що я думаю про неї тепер «моя Єлизавета», мабуть, тому, що вже ділю світ на своїх, дитбудинківських, і решту. А я думав, що так ніколи й не звикну до свого сирітства, лише брехав добрій прибиральниці Ніні Йосипівні, тій, що кульгала, а потім десь зникла безслідно… Виходить, тепер правда — звик.

Ми всі нарешті йдемо до Лізки. Я хвилююсь, ховаю руки в кишені білого халата, що примусово накинули на мене, у правій кишені знаходжу якусь порожню ампулу, скляну, із відламаним краєм — лякаюсь і випростовую руки по швах. Іду за товстою, теж у білому, фігурою завідувачки, з Єлизаветою і до Лізки — вперше помічаю, що в них одне ім’я.

Я сподівався на побачення наодинці, мріяв спитати, чи вона теж гуляє зі мною, чи все це моя хвора уява.

Людина із обличчям смерті кладе біля Лізиної голови величезний букет. Так, ніби Лізка вже мертва. Так, ніби справедливість вже стліла в могилі. А хіба ні? Ми стоїмо, і лікар щось розказує про прогнози. Я не розумію, я марю, я хочу торкнутись Лізчиної руки, такої ж білої і ніжної, як раніше. Не можна. Візит, яким я так довго жив і який став розчаруванням, добігає кінця, і великий годинник на руці Спонсора відраховує останні секунди, коли ще можна сказати щось Лізі, якісь важливі слова — може, вона почує. Коли абсолютно недоречним запитанням Спонсор назавжди перевертає моє життя і вибиває всі наміри з моїх рук — нічого я їй не скажу, не пообіцяю кіношне «я завжди буду поруч», просто піду:

— Слушайте, а у вас есть кто-то в детдоме, кто сносно знает язык?

— Какой язык?

— Ну иностранный, английский! А то мне на переговоры срочно, а я, кроме «Хау ду ю ду», хер знаю.

— А… Ну, это… У нас хорошая англичанка, Вера Ивановна, толковая…

Віра Іванівна, молода дівчинка після інституту, викладає нам всього лише два місяці, добра й симпатична. Єлизавета чомусь робить паузу, і я встигаю кинути переляканий погляд у бік забинтованого тіла, що колись було моєю Лізою, і назад — на Спонсора і його вартових. Єлизавета закашлюється зовсім неправдоподібно — видно, встигає подумати про те ж саме. І знає, знає ж, що це не Вамбо…

— Так вот он и знает! — видає вона, тикаючи у мене грубим пальцем із рубіном завбільшки з горошину. — Вера Ивановна ж их хорошо учит, а он отличник у нас. Правда, Костя, солнышко?

— Ну… так, — кажу я, новоспечене «солнышко», не помічаючи, що хитаю головою, щиро заперечуючи цю нісенітницю.

Але всім пофіг. Через п’ять хвилин ми вже внизу, і мене пакують у якусь круту чорну тачку. Я бачив такі через ґрати.

Єлизавета, здається, навіть за мене хвилюється. Невже так погано?

— Мы за ним присмотрим, не волнуйтесь, — говорить страшне обличчя, і тут я розумію, що хвилюватись у принципі є чого.

Переговори пройшли так собі. Ну, це якщо «не запариваться ерундой»… Справді, подумаєш, американці туркотіли — я розумів хіба окремі слова. Спонсор просік — а як було не просікти по моєму перекошеному зі страху обличчі.

— Расслабься, малец. Скажи им, что мы не понимаем.

— We do not understand.

Американці вилупились здивовано, заспікали щось щодо того, нащо ж тоді їх запросили. Я переклав, як міг.

— Скажи, русский надо учить!

— Угумс. You should learn Russian.

Переглянулись, знизали плечима, піднялись і пішли геть.

— От піндоси! — обурився хтось.

— Не, малец, ты видел? А заплатить? — і вже не мені, а одному з бритоголових: — Вован, проводи американских друзей! Да, и объясни им по-нашему, что за ужин принято платить поровну. Они ж не девочки, — і він засміявся, мабуть, про дівчаток то був жарт.

Не знаю, що тоді сталось із тими наївними американцями (наївними або жадібними — а інакше, чого ризикнули до нас податись?), але вечерю, оплачену порівну, я не забуду ніколи: ні до, ні після я не їв із таким апетитом.

Так почалось моє нове життя після п’ятирічної ізоляції у дитбудинку. Спонсор не розгнівався, що перекласти я не зміг, — Спонсор взагалі до всього ставився легко, крім хіба що до якихось — таємничих спочатку — панятій. Здається, його забавляло, що він опікується хлопцем із дитбудинку. Наприклад, дав мені купу банкнот і звелів купити собі підручників з англійської — «чтоб в следующий раз не облажался». Досі думаю, що я, певно, виглядав молодше, і Спонсор не здогадувався, що худенькому «мальцу» вже шістнадцять рочків, стільки ж, скільки деяким з його «пєхоти», як він лагідно називав кремезних хлопців, що збиралися в нас за офісом, а потім сідали у великі чорні машини і їхали десь не знати куди. Мене він з собою в такі поїздки не брав. Ну, я й не просився.

Зрештою, куплені підручники, звичайно, були закинуті. Гулянки, зустрічі, зустрічі-гулянки, у ресторанах, казино, саунах, на пароплавах-ресторанах і в ресторанах-казино… Я почав курити. Курив виключно «LM» і «Kent» — хтось, здається, Спонсор, сказав, що це круто. Я спробував «Снікерс» і «Марс» — про них мені ніхто не казав, та рекламу тяжко було не помітити — я багато дивився телевізор, в основному кіно і серіали. Я почав пити… з Лізою я більше не гуляв. Що я показував би їй? П’яних мужиків, що випивають горілки за вечір більше, ніж наш електрик Василь Федорович колись бачив? Як вони лапають дівчат, приблизно її віку, тільки грудастих і в коротких сукнях, чорних або червоних, як поля в рулетці. Як я сміюся над тупими жартами шефа і ніяковію, коли мені теж пропонують «полапать».

У мене в каптьорці (ночами я «працював» вахтером в одному зі Спонсорових офісів — там і жив) оселився маленький «Панасонік» — не гірше, ніж у Єлизавети в кабінеті. Я бачив, як викрили секту «Аум Сенріке», що здійснила теракт у далекому Токіо, як хтось безжальний і невловимий убив Влада Лістьєва, як хтось — теж безжальний — підривав житлові будинки у місті, що я звик називати столицею, як захопили лікарню в якомусь Будьонівську… у новинах показували багато що.

А я більше нікому не хотів співчувати. Так, саме так просто я діагностував свою унікальну хворобу — співчуття, гіпертрофоване співчуття. Розумне слово «гіпертрофоване» я вивчив ще від бабусі, років у десять. Слово «співчуття» знав завжди, от тільки не надто замислювався, що воно таке і чи варто ним особливо хворіти.

Втім, навіть коли я старався не думати про погане, коли мені тижнями вдавалося не згадувати Лізку, коли я геть забув Вамбу, який, певно, вже опинився у дитячій колонії, я вже і направду забув, без зусиль, коли я навчився швидко перемикати новини, тільки-но мені здавалося, що вони надто зачіпають за живе, навіть тоді — іноді траплялися рецидиви.

Були й такі видіння, від яких новини, навпаки, допомагали. Снився мені один хлопець, малий ще, здається, років семи. Співчувати йому було тяжко, неможливо майже: маленьким клубочком ненависті — ось ким був хлопчик Ваня. Ненавидів усіх, без розбору, колишніх сусідів-чеченців і військових-росіян. Уявляв, як знайде мертвого з автоматом, навчиться стріляти… Стрілятиме високо, аж у літаки і вертольоти. У такі, на яких він мріяв літати, коли виросте — ще раніше мріяв, до того, як пролетіли над Грозним із ревом прекрасні й могутні крилаті