Читати книгу - "Синдром листопаду, або Homo Compatiens"

Якщо він виживе, то стане геть іншим, зав’яже і поїде туди, у Нєлєповку, допоможе матері з городом, полагодить стайню, помалює вишні в саду від шкідників, хату вибілить. Я обіцяю, чуєте там, на небі? О-бі-ця-ю! Пацанське слово ж щось значить і у вас. Ні?

Там, у хаті, величезні подушки, вкриті прозорими мереживними накидками, там стіл, застелений вишитою скатертиною, там помальований батьком у блакитний колір комод. Батькам дали квартиру у селищі міського типу, та вони не поїхали — лишилися доглядати бабусю у її хаті, так і зостались там. У батька нікого не було, з дитбудинку він, як оцей, єдиний, хто не зрадив… Тому й радий був його прихистити і вдягати, бо батько теж сирота…

Ніч тягнулася довго, біль тягнувся з маківки до ніг його розпластаного в темряві тіла, і тільки чиясь присутність допомагала не втратити розум.

Я міг би жити інакше. Скурвись, біль! Скурвись і піди, піди на!.. Я не здамся смерті ось так.

Я випірнув з думок Спонсора, ошелешений і дуже стомлений. За вікном сіріло. Саша лежав, заплющивши очі, і дихав рівно — мабуть, спав. Нехай спить. Може, справді, не буває повністю поганих людей. Може, той спогад — спектакль про зайчика і вовка — має якесь чудернацьке значення в його житті, і оцей душогубець і покровитель того виродка, що вбивав Лізку, може колись і змінитись. Зрештою, він же купував йому сорочки від Версаче і давав гроші на цигарки «LM». Зрештою…

Розділ 9. Цавет танем. Недорого

Спонсор Саша вижив і навіть трохи змінився. А ще він зрозумів, хто я. Я ж, зачарований Спонсоровими спо­гадами про квітучі вишні і стареньку матір, не заперечував своєї участі у полегшенні його страждань.

— А ты этим управляешь?

Наяву Спонсор і далі говорив різко, не російською навіть, а спрощеною її версією, — лінгвістичним набором для виживання у постсовку. Вишень більше не було.

— Іноді ні. Іноді само приходить, і вдіяти не можу нічого… майже. Ну, хіба вже зовсім забити… Включити якусь «Смєхопанораму» чи серіальчик…

— Да от Петросяна, верняк, еще хуже, нет? А? — підколов він, і тут-таки посерйознішав знову, забарабанив пальцями по столу, загасив сигарету в скляній попільничці, — Ну, а специально вызывать это ты можешь?

— Що значить — спеціально?

— Ну, мозги-то включи, малец! Приходишь к больному, например, и — р-раз?..

— Ну… Якщо людина реально хвора… і людина нормальна, ну, не серійний вбивця, — тут я затнувся. Ніколи не бачив, як Спонсор убиває, але, судячи з його думок і того звірячого холодку з глибини очей, а ще вигляду рядових його знаменитої у місті «пєхоти», — ймовірно, він таки відносно серійний.

— Ясно… Ясно, Костя, брат! Ты ге-ний!..

Я сидів тоді навпроти нього здивований — що б означало це «геній», — а Саша вже потирав руки й усміхався задоволено, ніби продати збирався — мене продати, вигідно, як партію б/у іномарок, пригнаних з Європи без розмитнення.

Я запитав, як же обирати пацієнтів, і він сказав тоді лише:

— По барабану! Бабло… — і він довго ще говорив про «бабло», розписував «схєму» і ще щось, здається, казав про те, що ця «тєма» надзвичайно гуманна — ні, він не вживав слова «гуманізм», звісно, але так я його зрозумів.

Моя ненормальність, моя вада, як виявилось, мала комерційне застосування. Ще й яке! У світі тисяч стресів добре продається снодійне, у місті, де заклопотаних мешканців мучать мігрені, — знеболювальне. А я був ліками від безвиході — у місці і часі, де безвихідь перемагала. І навіть вічний прокльон людства, той факт, що помирати доводиться на самоті, самому-самісінькому, я — ставив під сумнів. Цавет танем, твій біль беру на себе… Недорого.

Я не знаю, скільки за це брав Саша.

«Пєхота» була розпущена, Саша показово ходив до церкви, ще частіше їздив у дитячі будинки, місцевий телеканал і газети знову говорили про нього як про фаворита у майбутніх виборах в обласну раду. Хрестик Спонсор носив тепер поверх сорочки Версаче, втім, можливо, це тут ні до чого, просто мода така була.

Основний дохід йому приносив я, тобто моя хвороба — чи мій дар.

Схема працювала так. Саша сам приходив домовлятися до хворих, що вже не сподівалися одужати, та до найзаможніших пацієнтів хоспісів (чи їхніх родичів). Про його надприродні можливості вже чули — деталей воліли не знати, чи, може, навіть побоювалися дізнатись. Далі Саша йшов до хворого вже із помічником, сидів коло ліжка, розпитував про життя, наче священик на сповіді, — якщо хворий міг говорити. Коли ні — говорив із родичами. У будь-якому випадку, помічник усе знімав на відео.

Мене ніхто не мав бачити — я лише дивився відзняту плівку на відику. Думав, уявляв, співчував, вживався у чужу шкіру. Це приходило. Неодмінно.

— Всі люди співчувають за гроші? — розмірковував я з єдиною людиною, яка мала до мене доступ (окрім самого Саші, звичайно), — господинею Надією, що наводила лад у моєму домі й іноді у моїй голові.

— Як це?

— Ну от ви, Надіє, співчували вчора Олександру: як він, бідолаха, стомився! Співчували?

— Ну… так. Як стомилась людина за день, що ж тут…

— А не скажіть. Що ж ви, Надіє, співчуваєте тому, хто багатий і гроші платить, а як свідки Ієгови приходять — проганяєте без співчуття?

— Так! А яке до цих нелюдів співчуття?

— Ну як яке? Обдурені люди, обібрані, мабуть, до нитки, квартири свої віддали цій організації, а ви матом на них…

— Я? Матом? — борониться добра жінка.

— Та годі вам. Чув я.

Вона червоніє і старанніше змітає неіснуючу пилюку з полиць.

Це було нескладно — допомагати за гроші. Кожного можна зрозуміти, навіть тих бандитів, які зазвичай ставали нашими із Сашком клієнтами. Про їхні гріхи мені ніхто не розповідав — крім них самих. Власні гріхи постійно були у їхніх головах. Ці люди настільки нещасні, що якби про це довідались бюджетники і тому подібні верстви — думаю, кипіння праведного гніву принишкло б трохи — натомість відкрилося б розуміння свого, бюджетного, але нічим не обтяженого щастя.

Траплялись нам і нормальні хворі — наприклад, відомі артисти, один головний редактор телеканалу, що захворів на рак, діти заможних батьків. З такими працювати було найтяжче, і водночас саме їм я міг найбільше допомогти — я б, може, і безкоштовно взяв їхній біль. Знати б, що допомагає… Принаймні людям ставало легше. Вони спокійніше прощалися з рідними, легше відходили. А це й усе, що обіцяла фірма Сашка. Дехто видужував — не знаю, чи завдяки мені, але Сашко хвалив мене і видавав премію: приводив гарну дівчину — шльондру…

Ті дівчата були такі чудові, що їх не хотілося називати шльондрами, у них була навіть якась чистота — така ж, як у новому стилі життя Сашка, мабуть.

Здається, я добрішав і мудрішав. Спочатку… аж до того моменту, поки не збагнув, що інші біди, не­оплачені, більше не приходять до мене, як раніше. Я вдосталь співчував за гроші, тож іншому стражданню було не пробитися до моєї свідомості. Хлопчик Іван із Чечні зник без сліду — це, може, й на краще, я не витримував його ненависті. Та може, варто було б допомагати, наприклад, хворим дітям, і облишити помирати деяких багатих стариганів, на совісті яких не одна лиха справа, а іноді і жива душа?

Ці думки, мабуть, отруїли мене.

З кожним разом мені ставало все тяжче і тяжче виконувати свою «роботу». Поки одного