Читати книгу - "Велика маленька брехня"

— Це ж очевидно, правда, Максе?

— Це секрет, мамо, — і Макс заходився пояснювати. — Ніхто на світі не знає, що тато вміє літати.

— Ну звісно, — погодилася Селеста. — Вибачте. Як це я не допетрала?

— Розумієш, якщо мене зловлять, то, мабуть, захочуть провести наді мною силу-силенну дослідів, — пояснив Перрі. — Щоб з’ясувати, звідки я беру ці суперсили, потім вони захочуть завербувати мене до повітряних військ і змусять мене виконувати секретні місії.

— Ні, цього ми точно не хочемо, — зауважила Селеста. — Тато й так багато подорожує.

Перрі нахилився через прохід та накрив її руку своєю у німому жесті вибачення.

— Ти ж не можеш літати, це ми граємося, — сказав Макс.

Перрі широко розплющив очі, звів брови та знизав плечима, наче запитуючи «Хіба ж ні?»

— Я так не думаю, — невпевнено продовжував Макс.

Перрі підморгнув Селесті через голову Макса. Роками він розповідав близнюкам, що має секретний талант — вміє літати, у деталях змальовуючи, як виявив свої суперсили у п’ятнадцять років, і, мабуть, коли хлопцям стукне п’ятнадцять, вони теж навчаться літати, якщо вони успадкували його суперсилу та їстимуть достатньо броколі. Хлопці ніколи не знали напевне, це він серйозно чи ні.

— Вчора, коли я на лижах підстрибнув на тому великому трампліні, я справді летів, — сказав Макс. І руками продемонстрував траєкторію польоту. — Ву-у-у-х!

— Точно, летів, — погодився Перрі. — І мало не довів до серцевого нападу свого тата.

Макс засміявся.

Перрі випростав уперед руки і потягнувся.

— Мені й досі все болить од спроб тебе наздогнати. Ти надто швидкий.

Селеста спостерігала за ним. Він гарно виглядав: засмаглий, розслаблений після п’яти днів катання на лижах та санчатах. В тому-то і біда. Він її досі шалено приваблював, і вона не могла з цим боротися.

— Що? — Перрі глянув на неї.

— Нічого.

— Гарна відпустка, чи не так?

— Чудова, — щиро відповіла Селеста. — Дивовижна.

— Думаю, це буде добрий рік для нас усіх, — відказав Перрі та пильно подивився їй ув очі. — Згодна? Хлопці підуть до школи, маю надію, що у тебе буде більше часу на себе, а я… — він зробив паузу, щільно потер великим пальцем шкіру на зап’ястку, ніби перевіряв її на якість, а потім знову підняв очі на Селесту. — Я зроблю все, на що спроможний, щоб цей рік став чудовим для нас усіх. — І він сором’язливо усміхнувся.

Часом він таке робив. Говорив або робив щось, що змушувало її почуватися такою ж одурманеною поруч із ним, як у перший рік їхнього знайомства на тому нудному бізнес-ланчі, де вона вперше зрозуміла значення слів «втратити голову».

Селесту огорнуло відчуття спокою. Стюардеса ходила поміж рядами та пропонувала пасажирам щойно спечене на борту печиво із шоколадними крихтами. Дивовижні пахощі. Мабуть, це і справді буде хороший рік.

Можливо навіть, вона могла б залишитися. Думка про те, що вона зможе залишитися, завжди приносила їй полегшення.

— Сходімо на пляж по поверненні, — запропонував Перрі. — Збудуємо величезний замок із піску. Сьогодні сніговик, а завтра замок із піску. У вас, діти, чудове життя.

— Точно, — Джош позіхнув і задоволено розтягнувся у кріслі бізнес-класу. — Пречудове життя.

* * *

Меліса: Пам’ятаю, як на канікулах побачила Селесту, Перрі та близнюків на пляжі. Я ще тоді сказала своєму чоловікові: здається, це одна з наших мам із підготовчої школи. У нього ледь очі на лоба не вилізли. Селеста та Перрі виглядали закоханими, вони сміялися, розважалися, допомагали дітям ліпити з піску — складний замок з дрібними деталями. По правді, від цього аж трохи нудило. Ніби навіть пісочні замки у них кращі, ніж у всіх.

Розділ дванадцятий

Детектив, сержант Адріан Квінлан: Ми розглядаємо всі версії, всі можливі мотиви.

Саманта: То ми реально вживаємо слово… убивство?

За чотири місяці до доброчинної вікторини

— Я хочу погратися із Зіггі, —оголосила Хлоя одного теплого літнього вечора на початку року.

— Добре, — відповіла Маделін. Вона пильно дивилася на свою старшу доньку. Абігель вже цілу вічність нарізала свій стейк маленькими шматочками, а тепер вовтузила ці шматочки по тарілці, перекладала знову і знову, немов складала якусь складну мозаїку. І жодного шматочка не поклала до рота.

— Може б, тобі погратися із Скай? — Абігель звернулася до Хлої, відклавши виделку. — Вона дуже рада, що ви навчатиметеся в одному класі.

— Дуже мило, правда? — слова Маделін прозвучали солодко і напружено, як і щоразу, коли розмова заходила про доньку її колишнього чоловіка. — Дуже гарно.

Ед мугикнув, нахилившись над келихом вина, і Маделін кинула на нього спопеляючий погляд.

— Скай — ніби моя сестра, правда, мамо? — запитала Хлоя. На відміну від мами, її дуже тішила думка, що вона ходитиме до одного класу зі Скай, і це питання вона ставила десь сорок тисяч разів.

— Ні, Скай — зведена сестра Абігель, — вкотре пояснила Маделін із воістину святенницьким терпінням.

— Але ж я теж сестра Абігель! — сказала Хлоя. — А значить я і Скай теж повинні бути сестрами! Близнючками, як Джош і Макс!

— До речі, про них: ти бачилася із Селестою після того, як вони повернулися з Канади? — запитав Ед. — Ті фотки, що Перрі постив у «Фейсбуці», просто надзвичайні. Нам теж варто влаштувати собі сніжне Різдво. Коли виграємо у лотерею.

— Бр-р-р. На них холодно дивитися, — сказала Маделін.

— Я б круто покатався на сноуборді, — замріяно сказав Фред. Маделін стенула плечима. Фред був маленьким адреналіновим наркоманом. Якщо на щось можна було видертися, він видирався. Вона більше не могла дивитися, як він катається на скейті. Коли йому було лише сім, він крутився, перевертався та обертав своє худе тіло у повітрі, як хлопці удвічі старші. Щоразу, коли вона натрапляла на інтерв’ю тих крутих розслаблених хлопців, котрі на телебаченні розповідали про стрибки з линвою, альпінізм чи інші пригоди класу як-найнадійніше-себе-убити, вона згадувала про Фреда. Він навіть зовні скидався на них зі своїм вічно розпатланим задовгим волоссям серфера.

— Тобі треба підстригтися, — сказала вона.

Фред з огидою зморщив веснянкуватого носа.

— Нізащо!

— Я подзвоню мамі Зіггі, — сказала Хлої Маделін. — І ми домовимось, щоб ви погралися разом.

— Маделін, а ти впевнена, що це вдала ідея? — пошепки запитав Ед. — Схоже, що той хлопчина може бути доволі грубим. Хіба не він… ну пам’ятаєш?

— Ми цього не знаємо напевне, — зауважила Маделін.

— Але ж ти сказала, що Амабелла Кляйн вказала на нього?

— Не раз таке було, що свідки в поліції вказували на невинних людей.

— Якщо той хлопчик бодай пальцем торкнеться Хлої…

— На бога, Еде, — відрізала Маделін. — Хлоя може