Читати книгу - "Таємниця Великого Сканера, Олександр Юрійович Есаулов"

— Ну ось, — пробурмотів Кадим, — і цивілізація. Зараз що-небудь дізнаємося.

Щойно він наблизився до будиночка, як на поріг вискочив плечистий глюк.

— Стояти! — заволав він. — Хто такий? Ти хіба не знаєш, що тут заборонена зона?

Кадим зупинився й озирнувся навкруги, але не побачив жодної попереджувальної таблички.

— Будьте люб’язні, будь ласка, — почав він, — чи не підкажете мені, як швидше дістатися до міста?

— А! — присів від подиву охоронець. — Що ти сказав? Де ж я тобі стільки грошей візьму? Пішов геть! Розумник знайшовся...

Кадим відразу пригадав сцену на ринку, яку спостерігав на екрані, коли заарештували його друзів, і вилаяв власну забудькуватість.

— Вибач, я... — і відразу знову затнувся. Прості слова, до яких Кадим був привчений з дитинства, з незрозумілих причин викликали в аборигенів напади люті. — Агов, я пожартував. Як швидше дістатися до міста?

— Нічого собі жарти... — пробурмотів охоронець, витираючи з чола рясний піт. — Хоче обдерти до нитки, а каже, що пожартував. Гляди, дожартуєшся! Три оболи!

Кадим замислився тільки на секунду. Він уже знав, що оболи й шняки — це гроші, як долари й центи, рублі, гривні та копійки. На цій дивній планеті за все треба було платити, це він теж уже засвоїв. Згадав і про те, що особливо дорого коштувала ввічливість. Хочеш, щоб із тобою чемно поводилися — плати, й плати дуже багато. Зараз охоронець вимагав з нього плату за те, що підкаже, як швидше дістатися до міста, але ж грошей у Кадима — ні шняка!

— У кредит, — запропонував Кадим.

— Це як? — не зрозумів охоронець.

— Ти мені відповідаєш на запитання, а я плачу потім.

— Пхе, — розчарувався охоронець, — дуже треба... — і повернувся, що піти в будку.

— Плачу з відсотками, — швидко додав Кадим.

Охоронець на мить завмер і знову повернувся до Кадима.

— Це як?

— Ти поставив ціну три оболи?

— Ну... — натужно міркуючи, погодився охоронець.

— А я тобі віддам чотири, але потім.

— Чотири? — зрадів охоронець. — Чотири краще, ніж три!

— Ну, звісно! Це називається відсотки.

— Добре, домовилися! Жени монету!

— Як жени монету? Ти мені відповідаєш на запитання, а я плачу тобі потім, але з відсотками. Зрозумів?

Охоронець наморщив чоло.

— То що ж це виходить? Ти мені повинен заплатити чотири оболи, але нічого не платиш, а я тобі повинен на запитання відповідати?

Кадим тяжко зітхнув і почав пояснювати знову:

— Ти просив три оболи?

— Три, — погодився охоронець, — а ти запропонував відсотки. Усього — чотири.

— Правильно, — погодився Кадим, — але я доплачую тобі обол за те, що сплачу пізніше.

— То доплати! Будемо вважати, що пізніше вже настало, — охоронець простяг руку.

«Спокійно, Кадиме, — заспокоїв він сам себе, — нічого не трапилося. Просто аборигени не знають, що таке кредит і відсотки».

А охоронцеві сказав:

— Ти просто не знаєш, де дорога, от і викаблучуєшся! Потрібен ти мені дуже... — і повернувся, щоб іти.

Кадим розрахував усе точно. Охоронець побачив, що чотири оболи, — а це подвійна порція найкращого гаплика, — які були в нього майже в кишені, вислизають, і заметушився: миттю второпав, що таке кредит.

— Добре, добре, нехай буде потім. Пройдеш лукою ген туди, — він махнув убік, — і наткнешся на дорогу. Вона веде прямо до міста, тільки не підходь близько до поля, можеш потрапити під промінь магнітного випромінювача, й тоді відразу ф’ю-у-у... — він зробив невиразний жест рукою. — Гаплик Великого Сканера охороняється дуже пильно й суворо! А «потім» — це коли?

— Дуже, дуже скоро, — заспокоїв його Кадим, — потім — це потім, — і стрімкою ходою покрокував у вказаному напрямку.

Охоронець не обдурив. Незабаром Кадим вийшов на дорогу та, не стишуючи ходи — хоча, поки йшов нерівним полем, добряче стомився, — кинувся до міста.

* * *

Цілий день на овочевому полі професор Сидиром непомітно розглядав глюків, які працювали поблизу. Чорнявих було багато, а ось рудих він не знаходив. Поле було велике, й глюків на ньому працювало кілька десятків. Нарешті, вже по обіді, професор побачив, як десь далеко в полі промайнула руда голова. Сидиром озирнувся: охоронців поруч не було. Тоді він, не розгинаючись, удаючи, що старанно працює, перетнув межу між полями й потихеньку побрів у той бік, де помітив руду голову. Час від часу він оглядався, перевіряючи, чи не збився з правильного курсу. Руда голова стриміла дедалі ближче. Від того, що довелося довго пересуватися зігнувшись, спина затерпла й почав боліти поперек, але професор мужньо терпів.

«Зняти б паска та надавати принцесі по її принцесячому озаддю, щоб не була такою свавільною!» — думав він.

Нарешті він досяг мети.

— Агов, рудий! — неголосно погукав він, коли вони опинилися поруч.

— Чого тобі? — невдоволено відповів рудий.

— Треба поговорити. Учора з вами біля старого колодязя дівчисько розмовляло. Так от, ми — одна команда.

Сидиром побачив, як сіпнувся й напружився рудий. Він повернув голову та швидко оглянув професора з ніг до голови.

— Тільки не робіть різких рухів, будь ласка, — попросив його професор.

Рудий сіпнувся ще раз. Ввічливі слова були ніби паролем між реалітами, бо заражені їх не вживали. За кожне таке слово слід було дуже дорого платити: ніщо так дорого не коштувало, як ввічливість.

— Дякую, що попередили, — про всяк випадок рудий повернув ввічливе слово незнайомому співрозмовникові, тепер вони були квити, — і що далі?

— Працюймо! — швидко сказав професор, бо помітив, що до них рушив охоронець.

Обоє почали старанно сапати рядки. Охоронець підійшов, постояв поруч, байдуже розглядаючи обох, поправив автомат на плечі та й пішов собі далі. Професор полегшено зітхнув:

— Після вечері приходь туди само, до старого колодязя. Поговоримо. Мені здається, що ми будемо корисні одне одному. Дуже корисні.

На тому й розійшлися. Переходячи з грядки на грядку, Сидиром повернувся на своє поле.

Увечері, всім своїм виглядом показуючи, що він нікуди не поспішає, професор подався до старого колодязя. Рудий уже був там.

— Ну? — запитав він коротко.

— Не дуже чемно,