Читати книгу - "Око ґолема, Джонатан Страуд"

—Ти просто грати не вмієш! Зараз моя черга!

— Ба ні! За мною ще один удар!

— Ну, гаразд! — Якуб недбало кинув м’ячика.

Кіті щосили замахнулася битою — і, на свій превеликий подив, влучила по м’ячу так чітко, що мало не вивихнула собі лікоть.

— Є! Ану спробуй, упіймай! — вона радісно підскочила, чекаючи, що Якуб зараз кинеться шукати м’ячика... та хлопець розгублено заціпенів на місці, дивлячись у небо над її головою.

Кіті озирнулась і теж поглянула туди. Вона побачила, що забила м’ячик не вперед, а вгору — кудись собі за плече, й тепер він падав собі все нижче й нижче — за мур, за межі парку, на шосе.

Звідти раптом долинув страшенний брязкіт розтрощеного скла, вереск гальм, гучний металевий гуркіт.

Потім на мить запанувала тиша. Її обірвало ледь чутне сичання, ніби з розбитої машини виходила пара...

Кіті глянула на Якуба. Якуб — на Кіті.

І вони дременули навтікача.

Вони мчали через газон до містка. Вони бігли поряд, опустивши голови й стиснувши кулаки. Кіті досі тримала в руці биту. Бита добряче заважала їй. Зрозумівши це, дівча зойкнуло й кинуло її геть. Якуб зупинився й скрикнув:

— Дурепа! На ній моє прізвище!..

Він кинувся назад. Кіті озирнулася, щоб подивитись, як він підбере биту., і побачила позаду, не так уже й далеко, прочинену хвіртку в мурі, що вела на шосе. У хвіртці з’явився незнайомець у чорному вбранні, він пильно оглядав парк.

Якуб тим часом підняв биту й наздогнав Кіті.

— Швидше! — засапано вигукнуло дівча. — Там хтось є!..

Кіті перехопило подих.

— Ми вже близько! — Якуб біг берегом ставка, де перелякана зграя диких качок із кахканням злетіла в повітря. Пробігши буковий гайок, вони дісталися до стежки, що вела нагору, до містка. — Нам тільки добігти до того берега... Там ми в безпеці... Сховаємося в ямі... Вже недалеко...

Кіті ледве тамувала бажання озирнутися. Вона вже уявляла, як незнайомець у чорному женеться газоном за ними. Спина зі страху аж бралася дрижаками. Та вони швидко мчать — їх нізащо не спіймати... Зараз усе буде гаразд, вони встигнуть утекти.

Якуб забіг на місток, Кіті рушила за ним. їхні ноги тупотіли, наче відбійні молотки, відлунюючи маталевим гуркотом. Ось вони вже на середині містка, ще трохи...

Аж тут на містку щось з’явилося — просто з нічого.

Якуб з Кіті зойкнули і завмерли на місці, налетівши одне на одного й відчайдушно намагаючись не зіткнутися з цією тварюкою.

Тварюка була завбільшки з людину й поводилась, як людина: стояла на двох довгих ногах, простягши до дітей руки з чіпкими пальцями. Однак то була не людина. Найбільше ця істота скидалася на величезну потворну мавпу. Все її тіло поросло блідо-зеленим хутром, крім голови й писку, де хутро було майже чорне. Зловісні очі виблискували жовтим вогнем. Істота схилила голову набік і вишкірилась, розминаючи довжелезні руки. За її спиною, мов нагай, зі свистом звивався тонкий ребристий хвіст.

На мить Якуб з Кіті заніміли з жаху. Потім дівча вигукнуло:

— Назад, назад, назад!

А Якуб досі приголомшено стояв. Кіті схопила його за комір сорочки й потягла назад. І обернулася сама.

На протилежному кінці містка стояв, перегородивши дорогу, той самий незнайомець у чорному: руки в кишенях, ошатна краватка під молескіновим жилетом. І цей незнайомець нітрохи не засапався.

Кіті застигла, вчепившись у Якубів комір. Вона просто не могла розчепити пальців. Кіті дивилася в один бік, Якуб — в інший. Вона відчула, як хлопець простяг руку і так само міцно вчепився їй у футболку. Запанувала мовчанка — було чути тільки їхнє дихання та ще свист від хвоста тварюки. Небом, гучно крякнувши, пролетіла ґава. Кіті чула, як кров стугонить у неї в вухах.

Незнайомець не квапився говорити з ними. Він був низенький, зате міцний і кремезний. Посередині його круглого обличчя стримів напрочуд довгий ніс, який навіть зараз — у мить найганебнішого жаху — нагадував Кіті стрілку сонячного годинника. На цьому обличчі не було помітно жодного виразу.

Якуба били дрижаки. Кіті зрозуміла, що від нього марно чекати слів.

— Пробачте, сер, — хрипко заговорила вона. — Що... в-ви... х-хотіли?

Знову запанувала тиша. Здавалося, ніби незнайомцеві було бридко розмовляти з нею. Коли ж він нарешті заговорив, то напрочуд—аж до моторошного — лагідно.

— Кілька років тому, — мовив він, — я купив свій «ролс-ройс» на аукціоні. Він потребував серйозного ремонту, та все одно обійшовся мені в чималеньку суму. Відтоді я витратив на нього ще більше коштів: замінив кузов, колеса, мотор і, найголовніше, поставив вітрове скло з тонованого кришталю. Мій автомобіль став найкращим «ролс-ройсом» на цілий Лондон. Можна сказати, що він став моїм захопленням, моєю невеличкою розвагою серед тяжкої праці. Тільки вчора, після кількамісячних пошуків, я роздобув справжній порцеляновий номерний знак і пригвинтив його до капота. Нарешті мій автомобіль набув завершеного вигляду! Сьогодні я виїхав ним на прогулянку. І що ж сталося? На мене зненацька напали двоє вилупків з простолюду! Ви розбили мені вітрове скло, через вас я не впорався з керуванням, врізався в ліхтарний стовп, розбив кузов, колеса й мотор, а мій порцеляновий номер розлетівся на десятки шматочків. Мій автомобіль знищено! Відновити його неможливо... — він помовчав, облизавши губи товстим рожевим язиком. — І тепер ти питаєш, чого я хотів? Насамперед я хотів почути, що скажете ви...

Кіті озирнулася на всі боки, гарячково силкуючись щось придумати.

—Е-е... для початку, мабуть, «пробачте».

— «Пробачте»?!

—Так, сер. Це просто випадок, ми не хотіли...

— Після того, що ви накоїли? Після завданих вами збитків? Двоє малих зловмисників-простолюдинів...

На очах у Кіті виступили сльози.

— Це неправда! — відчайдушно вигукнула вона. — Ми не навмисне розбили вашу машину. Ми просто гралися! Ми навіть не бачили дороги!

— Гралися? В цьому приватному парку?

— Він не приватний. А якщо й приватний, це все одно неправильно! — Кіті розуміла, що цього не варто говорити, та не могла нічого з собою вдіяти. — Тут нікого не було! Ніхто, крім нас, тут не гуляв! Ми нікому не заважали! Чому нам сюди не можна?!

— Кіті! — хрипко обізвався Якуб. — Мовчи!

— Неміадесе, — звернувся незнайомець до тварюки, що сиділа з іншого краю містка. — Зроби таку ласку, підійди на два кроки ближче. У мене тут