Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2"

Таємничий будинок у туманній височині

Вранці з моря, з-поза скель за Кінґзпортом[45], насувається туман. Білий і пухнастий, він піднімається з морських глибин до своїх сестер-хмар, сповнений видив густих соковитих пасовищ і печер Левіатана[46]. Пізніше хмари літніми дощами проливають часточки цих видінь на гостроверхі дахи осель поетів, а люди не можуть жити без легенд про давні химерні таємниці, дивовижі, які планети оповідають одна одній у нічній самоті. Коли у ґротах тритонів[47] рояться оповідки, а мушлі в обплетених водоростями містах починають наспівувати дивовижні мелодії, яких навчилися від Великих Древніх, тоді величні, сповнені знань тумани отарами здіймаються до небес, а спрямовані на океан очі скель бачать тільки таємничу білу імлу, ніби край скелі є краєм всіх земель, і в чарівливому просторі полегшено линуть урочисті передзвони бакенів.

На північ від старого Кінґзпорта приморські скелі здіймаються високими і химерними громаддями, тераса на терасі, ген до найпівнічнішої, яка висить у небі, наче сіра застигла хмара. Вона стоїть самотою, холодна і гола, націлена у безмежний космос, бо саме біля неї берег різко повертає там, де величний Міскатонік пливе рівнинами повз Аркгем, несучи у своїх водах лісові легенди і чудернацькі спогади пагорбів Нової Англії. Для приморського люду Кінґзпорта та скеля так само важлива, як полярна зірка — для інших мешканців узбережжя; ночами вони споглядають, як за нею ховаються і знову зринають Великий Віз, Кассіопея і Дракон. Для них скеля становить єдине ціле з небесною твердю, бо її і справді не видно, коли туман ховає зорі чи сонце.

Деякі з тих скель вони люблять, як, наприклад, ту, яку за гротескний профіль називають Батьком Нептуном, чи сходи на підпорах, яким вони дали назву Гать; цієї ж скелі вони бояться через те, що вона надто близько до неба. Португальські моряки, які повертаються у порт, щойно її забачать — хрестяться, а старі янкі вірять, що того, хто відважиться на неї видертися, чекає доля куди гірша за смерть, якщо тільки цей хтось справді зможе дістатися вершини. Попри це, на скелі стоїть старовинний будинок, і вечорами люди бачать вогні, що мигтять у маленьких шибках.

Старовинний будинок завжди стояв там, і кажуть, що в ньому мешкає Той, хто здатний говорити із вранішніми туманами, які здіймаються з морських глибин. Він може бачити дива в океані, коли край скелі стає краєм землі, а урочисті передзвони на бакенах полегшено линуть у чарівливому просторі. Такий ходить поголос, хоча ніхто ніколи не навідує те заборонене узвишшя, а тутешній люд остерігається дивитися на нього навіть крізь оптичну трубу. Щоправда, влітку приїжджі не раз оглядали будинок у свої сучасні біноклі, але бачили хіба що сірий допотопний дах, гостроверхий і критий ґонтом, який спадав униз аж до такого самого сірого підмурівка, а ще тьмяне жовте світло, яким з-під того даху у сутінках блимали маленькі вікна. Приїжджі не вірять, що той самий Хтось уже сотні років мешкає у старовинному будиночку, але жоден корінний мешканець Кінґзпорта не сприймає такої єресі. Навіть Жахливий Стариган[48], який розмовляє зі свинцевими маятниками у пляшках, купує зелень за іспанське золото столітньої давності і тримає кам’яних ідолів у садочку свого старезного будинку на Вотер-стріт, може сказати хіба те, що коли його дід був хлопчиком, усе було так само, і що, мабуть, так незмінно триває уже століття, відколи ще Белчер, або Ширлі, або Паунелл, або й Бернард[49] були Губернаторами Його Величності провінції Массачусетс-Бей.

Якось одного літа до Кінґзпорта приїхав філософ. Звали його Томас Олні, він викладав якісь нудні предмети у коледжі, що біля Нарраґансет-Бей. Він прибув з огрядненькою дружиною і галасливими дітьми; його очі стомилися рік у рік бачити те саме, розум же стомився обмірковувати добре засвоєні речі. Він споглядав тумани з вершини Батька Нептуна і намагався проникнути у білий світ їхніх таємниць, піднявшись східцями Гаті. Ранок за ранком він лежав на скелях і вдивлявся у таємничий простір за краєм землі, що простягався долі, дослухаючись до примарних передзвонів і гучних криків невидимих чайок. Потім, коли туман здіймався вгору і розсіювався, а море зі звичним димом пароплавів ставало буденним, він зітхав і спускався назад до міста, де любив блукати вузькими старими вуличками, що петляли пагорбом вгору і вниз, розглядаючи химерні потріскані фронтони і старомодні двері з колонами, за якими мешкало стільки поколінь відважних мореплавців. Він навіть розмовляв із Жахливим Стариганом, який не надто любив чужинців, навіть гостював у його страшному старому будинку, низькі стелі і поточені червою панелі якого у передсвітанкові години чують відлуння неспокійних монологів.

Звісно ж, Олні не міг не помітити сірого закинутого будинку, який виднівся на тлі неба і стояв на краю того моторошного північного урвища, що зливається в одне ціле з туманами і небесною твердю. Він завжди височів над Кінґзпортом, його таємничість завжди відлунювала у шепотінні на звивистих вуличках Кінґзпорта. Жахливий Стариган скреготливим голосом оповів йому історію, яку чув від свого батька, про блискавку, яка однієї ночі вдарила з цього гостроверхого будинку у хмари високо в небесах, а Бабця Орн, чий невеликий будиночок з мансардою на вулиці Корабельній увесь поріс мохом і плющем, додала, що її бабуся колись від когось чула про примарні постаті, які випливали зі східних туманів і заходили просто в єдині вузькі двері того недосяжного будинку — бо двері там розташовані біля самого урвища з боку океану і побачити їх можна лише з корабля, з боку моря.

Зрештою, запрагнувши нових незвичних вражень і відкинувши як острах кінґзпортців, так і звичні лінощі приїжджих влітку відпочивальників, Олні прийняв фатальне рішення. Попри консервативне виховання — або й через нього, бо одноманітне життя породжує нестерпну жагу до незвіданого — він урочисто заприсягнув піднятися на ту злославну північну кручу і навідати прадавній сірий будинок у небесах. Вочевидь, він розсудив, що в тому місці, либонь, живуть люди, які дістаються туди пологішим схилом біля гирла Міскатоніка. Мабуть, вони торгували у Аркгемі, добре знаючи, як мешканці Кінґзпорта ставляться до їхнього житла; чи, можливо, вони просто не могли спуститися зі скелі з боку міста. Олні обійшов підніжжя урвища аж до місця, де висока круча зухвало здіймалася вгору до небесної височіні, і цілковито впевнився, що жодна людина не змогла б піднятися нагору ні там, ані кам’янистим південним схилом. Зі сходу і півночі вона прямовисно підносилася на тисячі футів над водою, тож залишався тільки західний схил, що виростав із суші з боку Аркгема.

Отож одного раннього серпневого ранку Олні вирушив на пошуки шляху до неприступної вершини. Він пройшов на північ мальовничим путівцем, повз ставок Гупера і стару цегляну порохівню до місця, де пасовища плавно піднімалися до кряжа над Міскатоніком, з якого відкривався чудовий краєвид на Аркгемські білі георгіанські дзвіниці за річкою і лугом. Там він знайшов тінисту стежину до Аркгема, але жодного сліду дороги до моря, яку він шукав. Дерева і луги підступали аж до крутих берегів біля гирла річки, і ніде не видно було жодного сліду людини; жодної кам’яної стіни чи