Читати книгу - "Візерунки долі. Я проти, Аграфена Осіння"

Рука майже чоловіка лягла на мою талію і ривком притягла мене до твердого чоловічого тіла, міцно притиснувши, і його голос промовив:

– Продовжуйте.

Священник розгублено глянув на мене.

– Дочко моя... чи існує якась причина такої категоричної відмови?

– Існує! – відповіла я ображено. – Чому одразу весілля? А де цукерково-букетний період? А де поцілунково-вразливий?

Мій майбутній чоловік загарчав, по-справжньому загарчав. Я аж підстрибнула від несподіванки. Потім він сказав велетенському поручителю:

– Втече – помреш, – чим мало не викликав нервове потрясіння у вразливого чоловіка, а сам пішов до дверей. 

Повернувся він хвилин за десять і встромив мені в одну руку величезного, з мою долоню, льодяника-півника малинового кольору з відкусаним гребінцем, в іншу – горщик з кактусом, вкритим довгими гострими голками. 

Я від подиву просто рота відкрила. Наречений, обхопивши мене рукою за голову, притиснувся до моїх губ і скористався тим, що рота я закрити не встигла. Ой, леле, мало серце не зупинилося. Мене ж ніхто ще так не цілував. Це було просто приголомшливо, не дарма ж я одразу звернула увагу на його губи. 

Коли поцілунок перервався, темні очі зазирнули в мої, затуманені, і трохи охриплий голос запитав:

– Вразилася?

І що відповісти? Адже справді вразилася.

Мене вмить повернули обличчям до священника. 

Поки я приходила до тями, нічого не чула і не сприймала навколо себе, навіть забула, що ми тут не одні. Остаточно очуняла лише від слів: 

– Чи згоден наречений? 

– Так. 

– Чи згодна наречена?

Я якомога доброзичливіше посміхнулася всім і сказала: 

– Ні.

А після цього я дійсно по-справжньому злякалася, так само як усі присутні. Мій наречений повернув голову, мовчки подивився на мене, потім витягнув руку долонею вгору і глянув на неї. Над долонею з'явилася крихітна іскорка, яка під пильним поглядом чорних очей обертаючись, збільшувалась і розгорялася.

Коли це щось стало розміром із кулю для боулінгу, чорні очі чоловіка піднялися до стелі, ніби приміряючись, потім до вікна, потім до дверей. Вся наша тісна група стежила за цими очима, які обирали ціль. 

Оглянувши все довкола, мій наречений повернувся до священника. Той з жахом подивився на мене, так само як і два напівнепритомні поручителі.

Та що ж вони на мене так витріщаються? Я взагалі біла пухнаста, і зовсім ні до чого, що нареченим моїм виявився злісний неандерталець із диктаторськими замашками. Однак проти лому немає прийому, видно, доведеться все ж таки сходити заміж. Тяжко зітхнувши, кивнула священникові.

– Чи згодна наречена? – знову пролунало питання, і я впевнено відповіла: 

– Так!

Після того, як я відповіла позитивно, весілля пролетіло на швидкості світла, бо всі гості, включаючи мене, не могли відвести очей від вогняної сфери, що повільно оберталася над рукою чоловіка. Коли після вдумливого читання якогось тексту, слуга Божий нарешті сказав, що наречений і наречена повинні обмінятися обручками, почалася невелика сутичка. 

Здоровенний свідок з моєї сторони, який нарешті отямився після довгої заціпенілості, схопив кільця з подушечки і спробував надягти обидва мені на руку, яка тримала півника.

Я рішуче чинила опір і майже гепнула його букетом по голові, коли друге кільце ледве не опинилося на моєму пальці. Я і однієї обручки не хотіла, а дві – це вже занадто. 

Наречений, трохи нахиливши голову набік, спостерігав за нашими бойовими діями. Коли він зрозумів, що ніхто з нас не збирається капітулювати, чітко сказав:

– Одне кільце мені,– і простягнув руку в наш бік. Добровільний помічник знову збирався впасти у заціпеніння, але передумав, мужньо подолавши негідне чоловіка боягузство і надів обручку на запропонований палець. Хотілось би знати, хто тут за кого виходить заміж. Судячи з того, хто одягає кільця...

– Можете поцілувати нареченого, – почувся голос, і я здивовано повернулася до батюшки. 

Щось він явно переплутав у сценарії. Адже зазвичай цілують наречену. Ну, а мені що? Тим більше, що губи мого чоловіка опинилися прямо перед моїми очима, бо він підняв мене за талію. За моєю спиною пролунав дружний стогін.

– Дочко моя, поцілуй вже свого чоловіка.

Ну, я й поцілувала, хіба шкода?

Отже, мадам Вєтрова, ви ж нещодавно хотіли заміж? Ось він вам, ваш "заміж" – отримуйте та розписуйтеся. До речі, я тепер не Вєтрова, і навіть не Вертон. Хто тоді? 

До того ж мій чоловік (тепер вже офіційний) думає, що я Талія Вертон. Як з цим бути? А якщо я скажу йому зараз, що я не Талія, а Наталя і взагалі не з цього світу? Чи не опинюся я в місцевому аналогу будиночка з м'якими стінами і в модельній сорочці із зав'язаними ззаду рукавами? З такими невеселими думками я пройшла шлях із церкви, ведена під руку своїм офіційним чоловіком. 

Коли ми вже майже вийшли надвір, я різко зупинилася. До мене тільки дійшло, що я не знаю, як його називати!

– Послухай... е... чоловік, – коли він поглянув на мене, продовжила. – А як тебе звати?

– Кордевідіон Тарлійський, – ну, це я й так знала, але сподівалася, що він скаже коротшу версію свого імені.

– І так маю тебе називати? Та я зможу вимовити це лише з третього разу, – випалила я.

– Добре, можеш звати мене "коханий", не ображусь.

– А хочеш, я називатиму тебе Кордик? – судячи з його погляду і стиснутих губ, він не хотів. Ой! Хоч би не зареготати вголос.

– Можеш кликати мене Дін.

– Гаразд, – поступливо погодилася.

Біля дверей мій чоловік зупинився, галантно пропускаючи мене вперед. Я, гордо задерши носа, пройшла через отвір і зупинилася на ґанку, розглядаючи картину олією.

На вулиці відбулася повна зміна декорацій. У церковному дворі перебували щонайменше чотири десятки ошатно одягнених людей, включаючи дровопилів і каменерубів, яких я бачила трохи раніше.