Читати книгу - "Зачарований хутір, Валерій СЛОБОДА"

День ранньої весни хоч і спробував побільше протриматися, все ж таки здався і став схилятися до сну. Корзо, мов злодій-втікач, озираючись, поспішав на умовне місце. Легенький, вже теплуватий вітерець ніби намагався спинити чоловіка, безсило дув йому в лице. Цього Корзо не помічав. Його переповнювала лють і жага швидше доповісти про задумане Бороком і його соратниками, про напад на сірих, а головне про цього пришельця з галявини. Його дратувало, що він товаришував із Яроном, Оніком та іншими чоловіками, а з ним уникав спілкування. Його дратувало, що Вереска, хоча і дивна тим, що без остраху ходить на «галявину блукань», але одна з найвродливіших жінок селища, також обрала цього клятого вискочку.

Підійшовши до умовленого місця, переконавшись, що він сам і за ним ніхто не спостерігає, Корзо відгорнув ногою сніг. Перед ним блиснула карбована дивними символами металева пластина, і він з осторогою наступив на неї. 

У цей час в протилежному напрямку, з протилежним настроєм і думками ішов Максим. Він думав, що було б добре щось поїсти, бо дуже зголоднів за день. Ці думки з його голови час від часу виштовхувала Вереска. Згадуючи її, Максим забував про голод. Його так і перло не йти відразу на хутір, а спочатку заглянути в селище, знайти Вереску і хоч би кілька хвилин побути з нею. Раптом він осікся своєї думки і, засоромившись, почервонів. «Що це я… Я що, як хлопчисько, закохався в жінку з іншого світу? Мені в цій халепі ще тільки кохання бракує. Ні-ні, цього мені точно не потрібно», – гнав від себе цю думку Максим. І відразу згадав про свою дружину і дітей, що залишилися десь там за гранню невидимої паралелі. Звісно, він дуже сумував за своїми дітьми і дружиною. Він часто згадував їх і ті щасливі хвилини життя, які вони проживали разом. Але вже пройшло більше як півроку, а він так і не зміг повернутися у свій світ. Сотню разів пробував, вибираючи час доби, фази місяця, але все було марно, кожний раз він вертався на свій хутір з чужого світу. Тож час, який прожив Максим тут, вже почав зализувати, зарубцьовувати ті душевні рани, які наніс йому цей світ. Можливо, тому Максим і почав відчувати до Верески, як чоловік до жінки, якісь почуття і потяг. Тим паче, що ця жінка ще й напрочуд гарна.

А що ж поробиш, там де є біологічне життя, інстинкт розмноження ще ніхто не відміняв. Поки організм репродуктивний, він спрацьовує, не питаючи свого господаря. Звісно, люди обирають свої половинки, закохуються, дотримуються звичаїв, традицій, обрядів, але ж результат – розмноження. І сила цього інстинкту непереборна.

Раптом Максим відчув, як у повітрі запахло озоном, ніби після блискавиці. Це його здивувало, бо ж ще не час. Він стишив хід, вдихаючи глибше повітря, щоб переконатися, чи не здалося. Таке інколи буває. Наш мозок і не на такі галюцинації здатний. Недалеко почувся сухий тріскіт, схожий на електричні розряди. Максим повернув голову в бік, звідки чувся тріскіт, і побачив чиюсь постать. Добре роздивитися вже заважала пелена сутінок. Але недалеко від постаті стали проблискувати електро-розряди і стала формуватися вже знайома Максимові ще з літа прозора сфера з трьома старцями. Світло, що випромінювала сфера, освітило простір і розлилося на постать. Максим відразу впізнав хто це… Корзо! Він миттю шуснув за найближче дерево.

Коли сфера набрала потрібного розміру з неї вийшов чоловік. Він був набагато молодший тих старців, яких Максим бачив літом, і одяг на ньому був трохи інший. Прибулий зі сфери скоріше був військовим, ніж священником. Про це говорили його поставлена осанка і манера рухів, які набуваються за рахунок контролю військової дисципліни. Він стояв майже непорушно з припіднятим підборіддям, тримаючи руки за спиною і слухав Корзо. Що йому говорив Корзо, розмахуючи руками, Максим не чув, бо, як на зло, подув вітер і ліс зашумів. Після короткої розмови прибулий військовий забрався до своєї сфери, вона затріщала, викидаючи елекророзряди, і щезла з очей.

Максим ще трохи постояв за деревом, дочекавшись поки Корзо зникне в сутінках, і пішов до себе на хутір. По дорозі йому не давала спокою думка, з ким це зустрічався Корзо і про що він там так базікав, розмахуючи руками. Він хотів було завернути до селища і поділитися побаченим з Яроном, але передумав. Яке він має відношення до того, що відбувається у цьому селищі? Звідки йому знати, що тут робиться правильно, а що ні? Підозра до Корзо це лише його суб’єктивна думка і більше нічого. Та все ж таки цей черв’ячок підозри, нишпорив у свідомості Максима і не давав про себе забути. Максим, здається, навіть відчув, як у тих червоточинах протягло тривогою. Щось недобре  вже десь зачаїлося і чатувало на нього.

Після нехитрої вечері Максим довго не міг заснути. До нього знову повернулася думка про Корзо. Душа, напевно, жила своїм життям, тому і непокоїлася. З ким говорив Корзо, про що говорив – Максим не знав, але відчував, що це якась зрада. А кого надумав зрадити Корзо? Його – Максима? Чи може Ярона? Чи Борока, Зораста і весь люд селища? Щодо себе, то Максим у це не вникав і страху у нього не було. Його зрадив увесь рідний світ і Бог, в якого він вірив, молився і просив захисту. Вишвирнули, як паршиве кошеня, за двері в чужий, байдужий до нього світ. Тож, що йому до цього світу, до цих людей. Це їхній світ і їхні проблеми. Але ж щось вже у його серці від цього світу жевріло і гріло, і вирощувало любов до цієї незвичайної, гарної жінки – Верески. Заплітало, зв’язувало, скріплювало товариство в дружбу з Яроном, Оніком та іншими селищанськими чоловіками. І до цих людей у цьому світі він вже прагнув і йшов у цей світ. Він ще довго вовтузився на своїй лежанці, стараючись заснути, щоб швидше пройшла ніч, і піти в селище з своєю підозрою до Ярона. Але заснув вже десь перед світанком. 

У Всесвіті, мабуть, немає світів, де панує ідилія і повна гармонія. Правда, інакше і не може бути. Спостерігаючи космос (давньогрецькою «порядок»), ми бачимо, що цей порядок знаходиться у постійному протиборстві. Світло змагається з пітьмою, тепло з холодом, матерія з антиматерією, життя зі смертю, добро зі злом. І здавалося б, цим баталіям немає кінця і краю. Але ні… кінець-кінців світло гасне, тепло охолоджується, смерть забирає життя, а добро з усіх сил поки що підтримує тільки віра. Віра затуманює холодний, прагматичний розум і народжує в наших серцях надію, яка не полишає нас до самого кінця. А на що ж та бідолашна надія надіється? На те, щоб продовжити своє існування на цьому світі. А як же, він же такий прекрасний. Як можна просто так, не опираючись, покинути цю красу? А й справді ж гарно, коли ми в доброму настрої споглядаємо неперевершені пейзажі, гірські кряжі, плеса водойм, бистрину рік, і все це підмальоване заходом чи сходом сонця. Але якщо заглянути в ці хащі, глибини і висоти, то що ж ми побачимо? Побачимо істину – наш світ, не перериваючись, пожирає сам себе. Всі в смак чавкають, трощать, всмоктують, ланка ланку, замикаючи безкінечний ланцюг харчування. Хтось скаже, не все ж так похмуро, є ж ми – розумні, культурні і гуманні люди. Є… ми не тільки заради їжі вбиваємо, а ще й заради вигоди, розваги і задоволення, і не тільки «менших братів» своїх, але й одне одним не гребуємо. І всі війни, вбивства, знущання одне над одним, ми стараємося прикрити пошуком свого щастя, до якого ми так прагнемо. Бо ж рослина зі всіх сил випинається серед інших, таких як вона, щоб бути вище всіх. Бути ближче до сонця, щоб більше всіх вхопити світла і мати шанс у достатку енергії вижити. Так і ми – люди, ідемо по головах своїх братів, сестер, щоб допертися до багатства, статку і влади. До свого «сонця», яке в будь-якій ситуації забезпечить шанс вижити. Вижити найкровожадібнішій ланці в цьому харчовому ланцюгу. Вижити, щоб з часом все одно покинути багатство, владу і померти від старості. А поки старість не прийшла, ми не гребуємо зраджувати, вбивати, красти і брехати, щоб досягти свого «сонця».