Читати книгу - "Зламана коханням, Ксенія Євчук"

Афіна.

Тоді.

Яке ж задоволення виводити його на ці емоції. Чоловік стоїть притиснутий до мене, а його шкіра така гаряча, ніби він палає. По виразу його обличчя зрозуміло, що він бажає мене знищити, проковтнути живцем або ж проштрикнути своїм же ножем.

Той факт, що ніж дуже нагострений і майже врізається в мою ліву грудь, дуже засмучує. Не хочеться, щоб на сукні залишились сліди крові, хоча це й не буде видно через чорну тканину.

— Ти сумніваєшся в тому, що я без вагань витягну його з твоїх грудей?

Я ще не в тому віці, щоб мати великі груди, такі як у Лі або в Ларії. Але мені подобається саме те, що я тільки в розквіті сил. Що з кожним новим днем Ланс бачитиме мій ріст і розвиток.

Залишилось кілька коротких днів до мого дня народження. Перше день народження, яке я відсвяткую не в Нью-Йорку.

— Сумніваюсь.

Він знизує плечима і дивиться по сторонах, ніби в будь-який момент хтось нас побачить і покличе на допомогу.

Але вони не знатимуть, що допомоги потребуватиму не я, а Ланс.

Я витримую вдавану усмішку на обличчі, коли його одна рука тисне на мій живіт, притискаючи мене до стіни. Це трохи боляче, знаючи, що це тільки мінімальна частина його сили. Іншою рукою він проводить між моїми грудьми по тканині, знаходячи ніж. Ми в моменті міняємось емоціями.

Я кривлюсь від болю, відчуваючи пекучий розріз на шкірі. Груди неймовірно болять, і сльози підступають до моїх очей.

Я не можу рухатись під натиском його руки на живіт, немов він хоче прибити мене цвяхом до стіни.

— Все, зупинись! Я сама тобі його віддам!

Але він кривить вустами і зосереджується на моїх очах, щоб не бачити моїх грудей. Рукою тягне на себе верх сукні, оголюючи мій прозорий без кісточок бюст.

— Ланс! — я зриваюся на крик, натискаючи руками на його величезні груди. — Перестань!

— В тебе був шанс, золотце. — це прізвисько мене не тішить, коли він вимовляє його пошепки, витягуючи свій ніж.

Гостра частина повністю прорізає мою шкіру і з ножа скрапують декілька капель моєї крові.

Я важко дихаю, зосереджуюсь на ножі. Він різко відходить від мене, відпускаючи мою сукню і бюст, що боляче врізається в свіжу рану. Я не падаю, обпираючись на стіну. Опускаю одежу, розглядаючи пошкодження.

— Що ти наробив?!

— Забрав свій ніж. На майбутнє. Не думай, що я весь час контролюватиму себе, коли ти заважатимеш мені спокійно дихати свіжим повітрям.

Якби в нього на ножі не була моя кров, я б відповіла йому. Але я мовчки відходжу, тримаючись за стіну і прискорююсь, шукаючи хоча б щось, що схоже на вбиральню. Щось, де може бути аптечка або чисті серветки.

Знаходжу вбиральню, де є дві аптечки. Витягую з них перекис і запаковані ватні диски. Виливаю рідину на оголену частину лівої груді. Закушую щоки, терплячи біль. Це, бляха, дуже боляче!

Звичайно, я забрала ніж, який він майже не відпускає з рук. Але це не привід розрізати мою шкіру з такою жорстокістю. Я можу заприсягтись, що в якийсь момент він посміхнувся, дивлячись на ніж із кров'ю.

Я вважаю, що це може розсмішити тільки чудовиська.

Добре, можливо, я таки погано вчинила, бо цей ніж перш за все був йому дуже важливим, якщо за нього він із легкістю поранив мене.

То зараз його фраза, що я дитина, не завадила йому це зробити?

Це було дуже дволико.

Але він торкався верхньої частини моїх грудей...

Це було приємно до якогось моменту. Він торкався мене, навіть якщо це було так.

Я тішусь, що окрім мене тут немає нікого. Що більше ніхто не може бачити мої червоні щоки і напів з'їджену помаду через те, що я закушувала губу від болю, щоб мій крик не лунав аж до залу.

Я відліплюю величезний пластир, дмухаючи на шиплячу від перекису рану.

Витираю навколо ватою і притискаю м'який пластир до рани. Звикаю до болю і натягую бюст на груди, а потім і верх сукні, поправляючи вже зім'яту тканину.

Позираю на годинник на стіні і вибігаю, шукаючи вихід до залу. Тут дуже заплутані коридори, враховуючи те, що я тут вперше і не знаю, де саме розташовані вінець і місця для гостей.

За якийсь час помічаю жінку спереду, повільно крокуючи за нею. Раніше я вже бачила її, отже, вона гостя.

Жінка виходить до десятки інших людей, які одягнені в ніжні тони, коли я реально схожа на гота, як раніше зауважив Ланс.

— Ось ти де! — Лієсса торкається мого плеча, і я відстрибую вбік. — Що з тобою?

— Я загубилась і ніяк не могла знайти вихід.

— О, а я-то думала...

— Думати — це не твоє! — я знаю, що вона має на увазі.

Ніде не видно Ланса. Можливо, він біля Рафаеля? Цікаво, як він почувається після того, як зробив це зі мною.

Я трушу головою, зосереджуючись на реальності.

— Де Лар?

— За хвилину почнеться церемонія. Я думаю, що вона готується до виходу.

— Хто її проводитиме до Рафаеля?

— Я не знаю.

Беру її за руку і йду до головних дверей, звідки повинна вийти Ларія.

Вона має неймовірний вигляд. Такий, ніби є королевою країни або тією, кому в спадок від королеви перейде половина світу.

Пишаюсь роботою, яку ми з Лієссою приклали для того, щоб вона мала саме такий вигляд.

Ми знаходимо Ларію саме там, де вона повинна бути. Вона переживає, це видно по її очах.

Нас наздоганяє Ланс і мене всю трясе від того, як він дивиться в мою сторону. За секунду до того, як він візьме мою сестру за лікоть, я стаю перед ним і хапаюсь за неї, ніби вона може врятувати мене від смерті.

— Любий, ти повинен бути в іншому місці, — звертаюсь до нього солодкавим тоном.

Я забуду про це, якщо він перестане ходити з таким обличчям, ніби в нього не виходить висратись.

Ні, чекай. Він же ідеальний, чому я подумала про найгірше?

— Ти впораєшся, золотце? — міняє голос, перекривляючи мій. — Чи ти замастиш кров'ю сукню нареченої?