Читати книгу - "Сюжети минулого, Страшні оповідання на ніч"

Дорогою на роботу в мене виникли деякі цілком правдоподібні ідеї щодо конверта, які могли б бути обґрунтованими поясненнями того, що відбувається, наприклад, звичайна стеганографія – квиток потрібно було піддати впливу вогню, щоб проявити невидиме чорнило. У зв'язку з цим мені дуже хотілося якомога швидше дістатися до роботи і поділитися цим відкриттям зі своїм асистентом, щонайменше, щоб остаточно закрити питання з моєю розумовою перевтомою. Однак після прибуття на роботу на мене чекала неприємна новина – як виявилося, Зорян ще вчора незадовго до настання вечора в екстреному порядку поїхав на вокзал, звідки вирушив до батьків першим же поїздом.

– Як добре, що ви прийшли! – зраділа Анастасія Михайлівна, наш режисер, – Зорян учора як отримав ту сумну звістку, то в руках себе тримати не міг, не те, що працювати. Усе на мене залишив, а я ще два гуртки акторські дітям проводила. Додому потрапила вже як стемніло. Знаю, що ви взяли вихідні, щоб відпочити, але, раз ви вже тут, то попрошу вас забрати все те, що звалив на мене Зорян. Не хотілося б напередодні вихідних знову затримуватися.

– Яку саме звістку? – насторожено перепитав я. Це було єдине, що мене зацікавило.

– У нього батько у вівторок помер, – із сумом відповіла Анастасія, – Так важко було дивитися на нього вчора, як він читав телеграму. Ніколи не бачила його таким пониклим.

Деякий час ми провели в тиші, під час якої я згадував, що в нас відбувалося цього дня. Нічого не знаючи про трагедію, ми всі були в радісних клопотах, що навіть до пуття й не працювали, адже напередодні ввечері, в понеділок, відбулася тріумфальна прем'єра нашої нової вистави. Також я пам'ятаю слова Зоряна, сказані вже в середу ввечері, що лист від матері, де вона просила його приїхати, він отримав ще на вихідних, але вирішив промовчати, не надавши цьому великого значення, і свідомо поставив пріоритет на організацію прем'єри вистави. Лише як усе відбулося, з відчуттям сумлінно виконаного обов'язку, він попросив у мене виділити кілька вихідних на свої особисті справи. У мене жалісливо стиснулося серце.

Анастасія обережно порушила тишу і швидко ввела мене в курс справ, що вимагали моєї безпосередньої уваги. Під час цього мене мимоволі відвідала цікава ідея, і після того, як вона закінчила пояснювати, я дістав із кишені квиток у "Акт гранде", та поцікавився, що вона на ньому бачить. Трохи зніяковіло Анастасія взяла квиток і з обох боків уважно на нього подивилася.

– Хм, ви мене вибачте, але що я маю тут побачити? – продовжуючи уважно вдивлятися, зі збентеженням перепитала Анастасія – Звичайний аркуш щільного паперу, за формою схожий на якийсь... А-а-а-а... це ви придумали новий макет для наших квитків? Що ж, виглядає досить цікаво, але навіщо воно нам зараз?

Ці почуті слова вкрай негативно вплинули на всі мої нещодавно ретельно обмірковані й, здавалося б, обґрунтовані теорії, з якими я прямував сюди, адже я й зараз продовжував бачити написи на квитку, які таємничим чином не бачила Анастасія. Я не знав, що думати, і якими ще логічними припущеннями можна було пояснити цей феномен, однак, не відводячи свого погляду від квитка, потроху до мене приходило розуміння, де мені справді можуть відкритися відповіді на всі запитання, які цікавлять мене. Там навіть було вказано точний час.

Я стримано подякував Анастасії за її відповідь, поспіхом сховав квиток назад у кишеню піджака, не даючи жодних коментарів із цього приводу, і попрямував до свого кабінету, прихопивши із собою всі папери, які залишив Зорян перед від'їздом.

Цей день я із задоволенням провів на роботі. Кілька годин продуктивного занурення в робочий процес доволі швидко допомогли подолати суттєвий головний біль, що мучив мене від самого пробудження, не вдаючись до допомоги медикаментів. Подібні дні, проведені в театрі за роботою, і загалом завжди чинили більш позитивний вплив на мене й давали змогу абстрагуватися від нагальних проблем, аніж сповнені домашньої рутини дні вимушеного відпочинку, особливо в періоди творчої стагнації, що, навпаки, слугувало підґрунтям для розвитку меланхолії.

За майбутній свій вечірній візит до місця, де загинув мій дорогий друг, я навмисно намагався не згадувати. Нехай я і маю звичку періодично навідуватися туди, щоб вшанувати його світлу пам'ять, проте ніколи раніше мені не доводилося отримувати звідти звісток у відповідь, а тому сьогодні я не раз піддавався тривожним відчуттям щоразу, коли поглядав на час, відчуваючи наближення абсолютної невідомості. З невеликої кількості розумних думок, що виникали в моїй голові за день щодо прийдешньої вистави, я прислухався лише до однієї, найкориснішої: мені конче потрібно потурбуватися про захист, і з настанням вечора, перш ніж попрямувати назустріч відповідям на свої запитання, насамперед я зазирнув додому і прихопив із собою револьвер, використання якого, благо, від часу його появи, мені ніколи не було потрібне.

Я прибув за півгодини до зазначеного часу до підніжжя театру і мало не зомлів – вже тридцять років як знищена безжальним вогнем споруда, знову здіймалася у своїй статечній красі і величі, що вселяла страх, на тлі темніючого неба. Не відриваючи свого зачарованого погляду від неймовірного явища, акуратною ходою я став підходити до театру все ближче.

Мені було шалено цікаво вивчати кожен елемент цього прояву архітектурного мистецтва, в реальність якого мені важко було повірити: фасад театру був щедро прикрашений високими колонами, нішами, різноманітними скульптурами та витонченими барельєфами, які створювали враження живих істот, застиглих у часі, а практично під самим дахом розташувалися химерні каріатиди і теламони, які пильно спостерігали за кожним відвідувачем своїми пустими очима. Високі і широкі вікна обрамлялися масивними різьбленими лиштвами, прикрашеними хитромудрими орнаментами і вишуканими архітектурними гірляндами. Крізь них назовні пробивалося тьмяне світло, яке вказувало на те, що в театрі хтось може перебувати. Намацавши у своїй кишені револьвер, я попрямував прямо до темних важких дверей із металевими елементами, що виглядали подібно до воріт у якийсь інший вимір.