Читати книгу - "Свобода і терор у Донбасі, Хіроакі Куромія"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Щоб організувати працю, адміністрація запровадила штрафи за найменше порушення умов роботи, позбавляючи робітників 10–25% їхнього заробітку[209]. (Це врівноважувало відносно високу зарплатню донбаських робітників). Тому гірничих інженерів вважали за «гірничих офіцерів»[210]. Фенін стверджував, що історично в Росії слово «інженер» було синонімом «загребущої людини», «майже всуціль безсоромного хижака»[211]. Мало того, в Донбасі їх іноді навіть прозивали слугами іноземного капіталу, оскільки багато з них працювали на іноземні концерни. Адміністрація звичайно виплачувала платню з запізненням, щоб затримати робочу силу, але ця платня часто видавалася тільки як кредити чи талони для крамниць і корчем, що належали компанії. Робітників, багато з яких були неписьменними чи малописьменними, обманювали на роботі, у крамницях і в конторі[212]. Праця була не вільною, а, як казали робітники, важкою: «Що Сибір, у нас свій Сибір»[213].
Майже в усіх повідомленнях про робітничий рух у Донбасі стверджується, що було важко організувати робітників, особливо шахтарів. Копальні були розкидані по всьому степу, між ними майже не було зв’язку. Незадоволені робітники переходили з шахти на шахту; так само робили ті, кого переслідувала адміністрація, і втікачі, які не мали належних документів. Етнічне різноманіття ще більше ускладнювало завдання організації, а ворожнеча і розкол залишалися сильними навіть усередині однієї етнічної групи, наприклад, серед росіян, які часто були вірними членами лише своїх бараків і земляцтв (груп людей з однієї сім’ї, роду, села, району чи області)[214]. Ба більше, як довів Теодор Фридґат, існувала чітка різниця між заводськими робітниками («які рухалися до сучасної культури, перебуваючи в тому, що поступово набирало обрисів міського поселення») і шахтарями («що застигли в агонії безладного переходу від села до індустрії»), «двома цілком відмінними суспільствами»[215]. Додаймо до цієї різниці відмінності в уміннях, цілях, релігії, віці й регулярності зайнятості, і ми отримаємо дуже чітко розділені групи робітників.
Натомість південні промисловці (серед яких більшість становили донбаські підприємці) були одними з найорганізованіших у імперії. Вже 1874 р. вони заснували Спілку південних виробників вугілля та сталі, яка «обстоювала швидку економічну модернізацію країни». Багато південних підприємців домагалися створення синдикатів, щоб сприяти «централізації і контролю промисловості, які добре відповідали абсолютизму». 1902 р. уряд санкціонував створення «Продамету» (синдикату виробників сталі), а 1904 р. виникло «Продвугілля» (синдикат виробників вугілля)[216]. Спілка стала широкою і впливовою групою людей, об’єднаних спільними інтересами, яка мала багатьох своїх лобістів у стратегічно важливих організаціях[217].
Історики погоджуються з тим, що донбаські промисловці були відносно «освіченими». Алфред Рібер стверджував, що вони «виявляли до своїх робітників турботу скорше ієрархічну, ніж патерналістську. Тобто до робітників ставилися як до найманих працівників, а не як до “членів сім’ї”, як це було в Москві»[218]. Вважають, що однією з причин їхнього піклування про добробут робітників була необхідність приваблювати і утримувати робочу силу в реґіоні з нестачею робочої сили. Справді, південні промисловці без дозволу влади ініціювали 1884 р. створення фонду соціального забезпечення з інвалідності й витрачали на цей фонд третину бюджету спілки[219]. Їхня політична орієнтація полягала в неприєднанні до жодної партії. Один відомий донбаський інженер пригадує, що навіть під час революції 1905 р. «я був цілком спантеличений труднощами визначення політичної орієнтації більшості моїх друзів і навіть моїх власних поглядів»[220]. Сьюзен Маккефрі назвала їхню позицію «капіталізмом загального добробуту», або «лібералізмом загального добробуту»[221].
Незважаючи на все це, між робітниками і дирекцією існував, як зазначено у рапорті катеринославського губернатора про холерний бунт 1892 р. в Юзівці, величезний дисбаланс сили — добробут робітників цілком залежав від волі начальства; а насправді дирекція безкарно експлуатувала робітників. (У примітці, зробленій на полях міністром внутрішніх справ, читаємо: «Можливо, в цьому й полягає суть питання?»). В цьому розумінні у промислових містах і поселеннях Донбасу були міцні патерналістські відносини. Як і в інших місцях та країнах, сильний патерналізм часто робив робітників пасивними. Тільки-но виникав конфлікт, одразу вдавалися до жорстокої сили, і робітників шмагали так, наче вони були дітьми або рабами, чию поведінку належить виправляти батьківським ременем. Повсякденне життя в Донбасі було таким сповненим насильства, що російська преса приписувала дику експлуатацію жорстокому капіталізмові, чужому для Росії; це був зручний хід: адже в Донбасі переважав іноземний капітал.
«Експлуатація існує повсюди, де є люди, які працюють, і люди, які використовують працю інших. Проте ніде в Росії, на жодному заводі, вона не набула таких величезних розмірів “непорозуміння”... Смертність серед робітників підприємств Г’юза перевищує смертність серед каторжан у сибірських копальнях»[222].
Не дивно, що історія Донбасу позначена періодичними потужними вибухами протесту.
Один із перших конфліктів на Донбасі стався в Юзівці 1874 р. Шахтарі вимагали підвищення заробітної платні; вони хотіли, щоб їхній страйк підтримали й робітники прокатних цехів. Адміністрація підприємств Г’юза завезла прокатникам (які отримували значно більшу платню) кілька діжок горілки. Коли шахтарі прийшли неозброєні, прокатники під керівництвом клану Г’юза напали на них із залізними прутами. Прокатники гналися за робітниками десь із милю, а потім зупинилися, «нібито засоромившись зробленого», але насправді вони просто були п’яні. Тоді службовці сіли на коней і заходилися ловити шахтарів, хапали їх по одному і побили одного залізним прутом. Ватажків бунту вислали в їхні рідні села під нагляд поліції. Влітку, щоб попередити сезонний відплив робітників, Г’юз не віддавав паспорти тим, хто хотів їхати геть. А коли вони почали покидати роботу без документів, Г’юз наказав начальнику залізничної станції не продавати квитки тим, у кого не було паспорта, і відсилати їх назад на підприємство[223]. Наступного року робітники заводів Г’юза, розлючені затримкою у виплаті заробітку, пограбували крамниці і корчми, коли обіцяний їм кредит був анульований[224].
5 травня 1887 р. повстали робітники шахт № 11, 18 і 19 в Рутченковому поблизу Юзівки, вони обікрали і розбили крамниці, а причиною послужило те, що сезонне підвищення зарплатні (щовесни, коли робочої сили меншало, платню підвищували, щоб утримати робітників) було меншим, ніж у попередні роки. Оскільки на шахтах не було жодного фахівця, який розмовляв би російською, вони не змогли повідомити свої вимоги. Врешті тисяча п’ятсот шахтарів
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Свобода і терор у Донбасі, Хіроакі Куромія», після закриття браузера.
