Читати книгу - "Я теж її кохаю, Юлія Бонд"

Тагір

На телефон надходить дзвінок. Прибравши з жіночого плеча руку, тягнуся до тумбочки й, схопивши з неї мобільний, приймаю виклик. На тому кінці дроту схвильований начальник служби охорони. І чим більше я слухаю ахінею, яку він несе, тим сильніше закипає злість у моїй крові.

– Як це "утекла"? – гаркаю в слухавку і підводжуся з ліжка.

– Тагіре Даяновичу, ваша дружина пішла через чорний вхід. Ми й подумати не могли, що так все вийде…

Охоронець намагається виправдатися, але після слів, що Юлі зараз немає вдома і вона не спить у своїй спальні, мені вже начхати на всі його вибачення.

Відкинувши убік телефон, встаю з ліжка і поспіхом одягаюсь.

– Ти йдеш, Тагіре? Щось трапилося? – Запитує Христина, підводячись на подушці.

Киваю їй у відповідь і тремтячими пальцями просовую ґудзик у петлю на сорочці.

– Я краєм вухом чула твою розмову, – замовкає, чекаючи на мою реакцію, але я так зайнятий зараз власними думками, що просто не реагую на вкидання. – Може твоя дружина у коханця, інакше навіщо їй тікати?

Похмуро зводячи брови, фокусую погляд на Христині:

– Твоя думка мене не цікавить.

– Так, але у щасливому шлюбі коханців не заводять.

– У моєї дружини нікого немає, – суворо карбую, переконуючи самого себе, ніж дівчину.

–Тобі хочеться в це вірити, – усміхається Христина. – І я говорила про тебе, Тагіре.

Підвівшись із ліжка, дівчина наближається до мене. І зупинившись за моєю спиною, обіймає за плечі, притискаючись своїм оголеним тілом.

– Ти нереальний, Тагіре, і заслуговуєш на те, щоб тебе кохали. У тебе є все, про що мріє будь-яка жінка. І я не розумію, чому ти такий зациклений на своїй Юлі. Ти їй не потрібний.

– Закрий рота, – гаркаю я, скидаю з плечей жіночі руки. – Твоя думка мене не цікавить.

– Я не можу більше мовчати. Мені боляче тому, що ця стерва змушує мого коханого чоловіка страждати. Ти нещасний з нею, Тагіре. Думаєш, я нічого не бачу?

У мене відмовляють гальма. І я вже встигаю занести руку, щоб вліпити Христині ляпаса, як дівчина злякано ляскає віями та відходить назад.

– Більше ні слова про мою дружину, – погрожую пальцем, – ти й мізинця її не стоїш. Бо ти ніхто. Ніким була і ніким залишишся!

Зірвавши злість на коханці, виходжу з орендованої квартири, і голосно грюкаю дверима. Опинившись на вулиці, стрибаю за кермо свого "Мерина" та втоплюю гашетку "газу" в підлогу.

Дзвоню дружині на мобільний, але у відповідь лише: "Абонент знаходиться поза зоною досяжності". Очікувано. Набираю тещу – єдину людину, яка знає все про мою дружину. І якщо вона зараз мені не скаже, що її дочка сидить поруч, то Іншаллах… Нехай моляться своїм богам усією родиною!