Читати книгу - "Розпутний птах ночі, Хосе Доносо"

у неї народиться лялечка, і ніхто, крім нас, про це не знатиме. Треба пошукати кімнатку в глибині дому, щоб її там сховати, аби ніхто не знав, що народилася дитинка, і там вона й виросте, гарна і свята, і ніколи в житті вона не вийде за межі тієї кімнати, в якій ми сховаємо її від усього зла цього світу. І доглядатимемо за нею як годиться. Доглядати за лялечкою так добре… Укутувати її в хустку, щоб їй було тепленько… Годувати… Мити… Тугенько її сповивати… Одягати… І як вона собі ростиме, найголовніше — не навчити її робити нічого самотужки, ні говорити, ні ходити, щоб вона завжди потребувала нас і без нас не була здатна нічого зробити. Бодай би вона не чула й не бачила. Ми будемо їй добрими мамами, ми будемо розуміти всі знаки, які вона нам подаватиме, бо лише ми будемо їх знати, і їй доведеться в усьому від нас залежати. Це єдиний спосіб виростити святу дитину — виростити її так, щоб вона, навіть подорослішавши, не вийшла зі своєї кімнати, і щоб ніхто не дізнався про її існування, а ми завжди про неї дбатимемо, ми станемо її руками й ногами. Звісно, з часом ми повмираємо, але це неважливо. Старі будуть завжди. І хай що там кажуть, дім також буде завжди, місіа Ракель казала мені, що знесення — це забаганка отця Асокара, який хоче виманити гроші в родини Аскойтіа, у чоловіка прехорошої місіа Інес. Коли одна з нас помре, треба буде обрати іншу, й дитинка переходитиме від старої до старої, з рук у руки, аж доки не виявить свою волю і не вирішить, що досить із неї стількох смертей, і не уславить нас усіх.

Імбунче. Усе зашите — очі, рот, сідниці, стать, ніздрі, вуха, руки, ноги. З глибин Брихідиного єства селянки з іншого регіону і з іншого століття, з часів, коли якась бабуся-напівіндіанка налякала її, що якщо вона не буде добре поводитися, то з неї зроблять імбунче, виринала ця її спокуса стати ним, створити його самій; це почуття лежало похованим у її голові й от тепер виринало назовні, передрікаючи майбутнє дитини Ірис. Усе зашите. Перекрити всі отвори її тіла, скувати руки гамівною сорочкою невміння ними користуватися, так, вони замінять собою члени, органи й уміння майбутньої дитини; забрати в неї очі й голос, украсти руки й омолодити власні втомлені органи завдяки цій операції, прожити ще одне життя замість уже прожитого, розпатрати все, що можна, щоб відновитися самим завдяки цій крадіжці. Так вони й учинять, я певен у цьому. Влада старих нескінченна. Це неправда, що їх відправляють сюди, щоб вони в мирі доживали своїх останніх днів, як вони самі стверджують. Цей будинок — в’язниця, де є безліч кімнат із заґратованими вікнами і невблаганний тюремник, хранитель усіх ключів. Господарі відсилають їх сюди в заслання, коли усвідомлюють, що винні цим старим забагато, відчуваючи острах, що одного дня ці вбогі істоти розкриють свою істинну силу і знищать їх. Прислуга накопичує привілеї вбогості. Співчуття, кпини, пожертви, подачки, приниження — у цьому вони черпають свою силу. Вони зберігають усі інструменти помсти, бо в сухих і мозолястих долонях вони нагромаджують ту другу половину своїх господарів, марну, відкинуту половину, усе брудне й потворне, яке вони, довірливі й сентиментальні, принизливо віддають їм із кожним подарованим затертим пеньюаром, із кожною пропаленою праскою сорочкою, яку їм було дозволено доносити. Як їм не мати влади над своїми господарями, якщо вони прали їхній одяг, якщо через їхні руки пройшов увесь той безлад і бруд, що вони хотіли викинути зі свого життя? Вони змітали з їхніх їдалень впалі крихти, мили їхні тарілки, миски і прибори, доїдаючи всі недоїдки. Вони витирали пилюку в їхніх залах, дошивали їхнє шитво, впорядковували розкидані по кабінетах папери. Вони перестеляли їхні ліжка, на яких ті займалися коханням — законним і незаконним, приємним і огидним, — не відчуваючи жодної відрази до цих чужих запахів і плям. Вони зашивали дірки на їхньому одязі, видували шмарклі їхнім дітям, вкладали їх до ліжка, коли ті верталися п’яні, і витирали їхнє блювотиння і сечу, вони церували їхні шкарпетки і чистили їхнє взуття, вони обрізали їм нігті й мозолі, милили спину у ванній, розчісували їх, ставили їм клізми, давали проносне й відвари від утоми, кольок чи горя. Удовольняючи ці потреби, старі викрадали щось невід’ємне від сутності їхніх господарів і займали це місце собою, роблячи те, що останні відмовлялися робити… І чим більшу кількість речей вони привласнюють, тим більшою стає їхня жадібність, вони жадають більше принижень і більше старих шкарпеток, відданих у дар, — вони бажають заволодіти всім. Саме тому Брихіда влаштувала цю змову, щоб украсти в дитини, яку Ірис носить у своєму животі, очі, руки і ноги; вони хочуть закласти все це у спільну велетенську скарбницю влади, щоб одного дня — хтозна-коли і хтозна-навіщо — її застосувати. Іноді мені здається, що старі лише вдають, що сплять, а насправді вони заклопотані тим, що дістають із коробок і пакетиків з-під своїх ліжок нігті, шмарклі, волоски, риглі, носовички і ватки, закривавлені від менструацій їхніх господинь, які вони нагромаджували все життя, й у темряві вони розважаються тим, що з цих огидних речей намагаються створити щось на кшталт фотонегатива не лише власних господарів, у яких вони все це поцупили, але й усього світу загалом — я відчуваю слабкість старих, їхню нікчемність, їхню відкинутість, що нагромаджувалися в цих коридорах і порожніх кімнатах, адже саме сюди, в цей дім, вони приходять, щоб зберегти свої талісмани, щоб об’єднати свою слабкість і з неї витворити щось, що видається мені зворотним боком влади: ніхто не прийде сюди, аби цю владу в них забрати. А оскільки Херонімо де Аскойтіа завжди відчував страх (попри те, що гордощі не дозволяли йому відчувати страх ні до чого), страх до речей огидних і негідних, то він ніколи, жодного разу за своє життя, не наважувався сюди прийти, хоча цей будинок повністю йому належав аж до того моменту, коли він вирішив із ним розпрощатися. Він не мав так робити. То була помилка. Речі потрібно зберігати, бо ж надія є завжди. Треба якось це владнати, адже, хоч ви й цього не знаєте, дерево вашого роду не всохло і ваш син повинен стати власником цього будинку: старі (після того як мене позбавили моєї статі і прийняли до гурту — нас стало