Читати книгу - "Мобільні хвилі буття, Володимир Володимирович Рафєєнко"

Елеонора: Зрозуміло. Дякую.

Олександр: Чим я можу вам допомогти?

Елеонора: Ви вже допомогли. Ви були давно знайомі?

Олександр: Майже не знайомі. Він знайшов мене в чаті людей, що мають родичів у Містечку.

Елеонора: Зрозуміло.

Олександр: Ви мені вибачте.

Елеонора: Немає за що.

Олександр: Відправлю есемескою свої дані. Коли виберетеся, телефонуйте, віддам речі Артема. Не повинен був, але і тіло його забрав, і речі, що з ним були. Розумієте, я ризикував.

Елеонора: Розумію. А що з ним? Маю на увазі, з тілом.

Олександр: Алло, не чую. При ньому, кажу, і гроші були. Доволі велика сума. Алло.

Елеонора: Я питаю, що з тілом?! Де будуть ховати Артема?

Олександр: Алло. Нічого не чую.

Олександр зникає з екрану.

Елеонора (кричить): Я хочу знати, де буде похований мій чоловік? Алло! Алло! Алло, блядь! Алло… (сідає просто на землю, закриває очі, мовчить)

На екрані Павлик плаче й курить сигарету. Чоловік Серафими дивиться вбік, до нього прийшли сини, він їх обіймає і закриває очі.

З’являється Галя.

Галя: А куди зник мій цвіркунчик? Ніхто не знає? Хлопці, нічого не чули?

Казимир: Він у Містечку в лікарні помирає. Йому два осколки вп’ялися в живіт. Уже не кричить, тільки стогне. Усю ніч, коли дуже боляче було, кричав: «Галю». А коли попускало трішки, співав. Виявляється, був мужньою людиною. Отакі справи. А як там тьотя Ельза? Як її холестерин?

Данило Андрійович: Не довго їм залишилося. І холестерину, і тьоті Ельзі.

Офелія (закурює): Яка там Ельза. Родина Галини роздягнула Сергійка за п’ять років. Причому він бачив, що його розводять, але відправляв усі свої гроші завжди двом адресатам. Перший – фонд «Повернись живим». І про це Галя не знала. І другий – на їхній спільний банківській рахунок. Собі щось залишав, але таку дещицю, що про це казати боляче. Занадто кохав цю жінку. І при всьому цьому останній місяць Галя з коханцем щоночі. Її батьки абсолютно не проти, дуже зручно. Такі люди… Якого біса, Галю, ти сюди прийшла, грьобана ти дупо?

Галя: Не розумію, про що ви. Який ще фонд? Мій Сергій віддавав мені все! І взагалі, про що ви?

Офелія: Ти розумієш, про що. Йому було сорок сім, тобі двадцять два. Не дєвочка, як кажуть. Ти прийшла працювати на його фірму, подивилася на сивого й втомленого, подумала й вирішила, що зможеш. І ти змогла. Сергій закохався так, як тільки здатен кохати чоловік під п’ятдесят – останньою безнадійною любов’ю. Він віддав тобі все, Галю. Тобі і твоїй родині. Усі ваші статки – це його гроші. Усе твоє щастя, дівчинко, – його любов. І більше нічого подібного у твоєму житті ніколи не буде. Повір мені. Уже чотириста років ходжу по цій землі. Жодного разу Гамлета не зустріла. Сергій був людиною, а ти дешева й тупа курва, Галю. Повір мені як архетипу й символу, тупа й дешева.

Галя: Ти хто така?! Що тут відбувається?! Де мій чоловік?!

Елеонора (кричить): Іди нахуй, тварино! Пішла звідси, блядь!

Галя зникає.

З’являється Костянтин.

Костянтин (у військовій формі, у бронежилеті, з автоматом): Слухайте, хлопці, дівчата. А Гришу Перебийноса, мого брата, ніхто не бачив?

Знову посилюються вибухи, усі, хто був на галявині, танцюють «Танець маленьких лебедів». Вибух. Затемнення.

Сцена 2

Сонце, доволі тепло, сніг зійшов. На повалених бурею стовбурах дерев сидять Казимир, Елеонора, Мар’яна, Марія Цвіт, Олена Володимирівна, Степан Григорович, Коля Хромий, Вася Цвіт, Данило Андрійович, Офелія (дівчинка в жовто-блакитному). Усі дивляться в смартфони.

Степан Григорович: Учора на сусідні кооперативи, що з того боку озера, росіяни заїжджали.

Вася Цвіт: Навіщо?

Степан Григорович: Грабували. Двох чоловіків застрелили.

Марія Цвіт: Боже мій, навіщо?

Степан Григорович: Їм причин не треба. Убивці і ґвалтівники.

Данило Андрійович: Мертві душі.

Вася Цвіт: Кажуть, Київ тримається. Тільки це й утішає. Хай їжі в нас залишилося тільки на кілька тижнів, але Київ стоїть. Значить, і ми вистоїмо.

Марія Цвіт: Як нашим хлопцям це вдається, незрозуміло. Вони неймовірні.

Елеонора: А я не розумію двох речей. Чому я сюди приїхала. І де батько моєї дитини.

Коля Хромий: Рожево плакала зірниця в серці вух, брунатно розцвіла на персах хлань бездонна, і біло прокотивсь по спині виднокруг, і чорно Чоловік припав тобі до лона.

На головному екрані з’являється Артем на жовто-синьому фоні.

Артем: Люблю тебе, радосте моя.

Елеонора (сміється): О, любий, нарешті! Так рада бачити тебе й чути! Порадій за мене. Я більше не вживаю обсценну лексику.

Артем: Радію і тобі, і сину. Ви повинні жити.

Елеонора: То як вийде. На все воля Божа! А ти йди, прошу тебе, бо можу почати плакати. А цього робити не можна. Це не сподобається українцеві в моєму животі.

Артем: Мені шкода, що все так вийшло.

Елеонора: На все воля Божа.

Олена Володимирівна: Так, на все воля Божа.

Елеонора: Єдина справжня поміч у біді, то Матір Божа. До неї потрібно звернутися з молитвою, і Вона все владнає. Так і є, точно вам кажу. Одна жінка, яку я колись знала, довго не мала дітей. Скільки вона ходила до тих лікарів, так це неможливо згадати. Скільки грошей туди віднесла. І от їй підказали, що треба з’їздити в Назарет до Матері Божої. І вона поїхала. Там молилася тиждень. І, урешті-решт, завагітніла. Але за рік після цього її чоловік узяв і загинув. І вона така вагітна, така грудаста, тепер сама. Сидить тут з вами і сміється.

Марія Цвіт: У серці така безнадія і така безпомічність. Я так хочу в Україну!

Вася Цвіт: Ми в Україні, Маріє.

Марія Цвіт: Ми на окупованих територіях! Тут немає України! Люди вже бояться розмовляти українською. Сьогодні чула, як мешканці сусіднього кооперативу, що завжди спілкувалися українською, бо вона для них рідна, між собою розмовляли російською. І так мені гидко стало, так боляче, так нестерпно!

Вася Цвіт: Прослухай мене. Ми і є Україна. Розумієш? Ми всі, отакі, які вже є. І ті, хто розмовляє українською, і ті, хто не розмовляє. І навіть ті, які намагаються перевзутися в повітрі. Усі, хто в розпачі й у безнадії. Усі, хто тримається і тримає