Читати книгу - "Мобільні хвилі буття, Володимир Володимирович Рафєєнко"

(у зал): Ну, нібито ми всі дачники й українці «Ближніх садів», принаймні ті, хто в цій кімнаті, уже давно закінчилися. Тобто не те, щоб ми померли, а те, що все вже вирішено кимось. Усе вирішено, усі партії й ролі розписані. Ми всі вже молодці й виповнилися як люди. Цілком виповнилися, без залишку. І не треба боятися! Просто не треба боятися! Не треба!

Вася Цвіт: Не дуже розумію, про що ти. Не думаю, що я повністю виповнися. Не думаю навіть, що встиг зрозуміти, хто я був такий. І навіщо.

Марія Цвіт: Може, Елю, твоя правда. Не треба боятися. Але однаково страшно. У мене пальці рук німіють і в грудях уже хвилин сорок щось дрижить і дрижить без упину. Нічого з цим зробити не можна. (великими ковтками випиває все, що залишалося в її келиху)

Баба Карпа: І в мене в животі щось ворушиться. І це, я вам скажу (сміється) точно не метелики. Змій ворушиться, змій, чорний і холодний.

Коля Хромий: Тепер пропала я навік! Енеєм кинута я, бідна, як сама паплюга послідня, Еней злий змій – не чоловік!

Елеонора (у зал): У мене відчуття таке, нібито ми з вами сидимо на якійсь неосяжній сцені за круглим обіднім столом. На столі мед, горіхи, печиво, вино й ліхтарики. Довкола смерть. Десь кричать люди. Їх убиває божевільна російська культура, яка незабаром, може за п’ять, а може за десять хвилин, за пів години буде вже тут. І стане так само вбивати й нас. А в залі люди, глядачі. Вони тихо сидять і дивляться, як ми з вами, друзі мої дачники, проводимо наші останні хвилини. Як прощаємося одне з одним. Як прощаємося з нашим життям. І ці люди, які дивляться на нас із цього вщент переповненого залу, вони вже там, у тому часі, де Перемога відбулася, де Україна вільна. Де ми всі прощені й пом’януті, пом’януті й відомщені. Відомщені, пом’януті й святі.

Вася Цвіт (зачаровано посміхається): Точно так. Ми в театрі. Може, навіть у самому Києві. Чи, краще, у відбудованому заново Маріуполі або в Харкові. А може, в Одесі, в Івано-Франківську чи Чернівцях.

Баба Карпа: В українському Донецьку.

Елеонора: У Луганську й Ужгороді. У Луцьку, Херсоні й Миколаєві. У Вінниці й Сумах.

Марія Цвіт: У Львові, у прекрасному місті Лева.

Вася Цвіт (підводиться зі стільця з келихом у руках, говорить у зал): У Криму. Друзі мої, ми в Криму. Сцена влаштована просто неба на набережній Ялти. Чуємо плескіт хвиль, над нами висять зірки й миготять. Маяк своїм яскравим дороговказом дістає до сцени, де ми п’ємо вино й чай. Кричить туристичний теплохід і кигичуть чайки.

Стає відчутний плескіт хвиль. Кричить теплохід, заходячи в порт. По кімнаті від ялтинського маяка пробігає періодично смуга світла. Періодично до самого кінця сцени ми чуємо крики чайок.

Марія Цвіт: Неймовірно великі зірки. Відчуваєте, як пахне мигдаль?

Баба Карпа: Магнолія й бузок.

Коля Хромий: Дівочий голос доліта ласкавий, як біла чайка з синіх берегів.

Вася Цвіт (в зал): Це просто театр. Це просто такий театр. Усе, справді, давно вже закінчилося. Усе минуло. Нам нічого не болить. Ми персонажі п’єси про самий початок воєнної весни дві тисячі двадцять другого року. Режисер і автор п’єси сидять у першому ряді й хвилюються, а ми п’ємо чай, чуємо постріли, яких там, у тій Ялті, не чути. Глядачі цієї п’єси чують тільки крики чайок і теплоходів.

Марія Цвіт: І дітей на міському пляжі.

Раптом чується дужий стук у двері будинку Цвітів. Крики чайок стають тихішими. Усі переглядаються між собою. Вася Цвіт ставить келих на стіл, дістає з-під столу невеличку сокиру. Оглядає всіх і йде до дверей. Чутно якісь голоси, і раптом з’являється Вася Цвіт зі Степаном Григоровичем, Оленою Володимирівною і Мар’яною.

Вася Цвіт (радісно): Отакі до нас гості!

Степан Григорович: Вибачайте, якщо що, але самим сидіти в домі видалося нам дурним. Вирішили до вас приєднатися. (ставить на стіл пляшку наливки) Ми зі своєю наливкою.

Олена Володимирівна (ставить на стіл велику таріль): І з пляцком. Це дуже смачно. По маминому рецепту все життя готую.

Мар’яна: Я теж не змогла бути сама. Тим більше, що Остап, брат мій, загинув, якимось чином прорвалася есемеска від його друга. Убили брата, убили (тихо плаче). А я навіть зателефонувати туди не можу, спитати, як і що…

Марія Цвіт: Боже мій, Мар’яно! (обіймає, втішає) Сідай, будь ласка, сідай.

Вася Цвіт: Будь ласка, будь ласка! Сідайте!

Як тільки всі всілися, чується жахливий вибух. Жінки кричать. Автоматні черги. Ще один вибух. Кімната повністю затоплюється темрявою. Тиша.

За хвилину загоряється світло. І це не китайські сонячні ліхтарики, а велика жирандоля над столом. Кімната має інший вигляд. Інші меблі. Дзеркала на стінах. У вікні видно море й гори. За столом додалося компанії. Тут Артем, Остап, Костянтин, Григорій, Любов Павлівна і Павлик, Серафима та її Чоловік, Сергій та Інна, на колінах якої сидить песик з першого акту і щось їсть із її долоні.

Поступово повертаються крики чайок і теплоходів. Плескіт хвиль стає дуже виразним і гучним.

На головному екрані загоряється мапа України, збудована з безлічі вікон-розмов.

Вася Цвіт: Дорогі мої, ми нарешті на сцені. Де нам іще бути (усміхається). На великій українській сцені. І на цій сцені ми ніколи не самотні. Бо ми всі разом. Молоді і старі. Загиблі і живі. Хто бажав Перемоги і хто її здобував. Хто зневірявся і падав. Хто підіймався й ішов далі. З нами віра й гідність.

Елеонора: І щира ненависть, Васю, щира ненависть.

Марія Цвіт: І любов, Васю, і любов.

Мар’яна: А життя вже закінчилося?

Баба Карпа: Не верзи нісенітниці. Воно тільки попереду.

Вася Цвіт: Наливайте, друзі! Наливайте, не сидіть! У нас свято безсмертя! Свято театру життя, кажу! Свято позасвітів. Наливайте й пийте!

Серафима (у зал, на головному екрані великим планом): Ті, хто ще не дійшов до Перемоги. Знайте – вона буде!

Любов Павлівна (у зал, на головному екрані великим планом): Ті, хто живе після Перемоги. Пам’ятайте – ми були!

Коля Хромий: А можна Гамлету нарешті вина?

Персонажі наливають, сміються, розмовляють одне з одним. Крики чайок і теплоходів.

Вибух. Затемнення.

Кінець.

Тернопіль,

червень-липень 2022