Читати книгу - "Мобільні хвилі буття, Володимир Володимирович Рафєєнко"

Елеонора (намагається набирати Артема): Сигнал є. Цілих три рисочки! Дзвінок проходить. Чую, що проходить. Але він слухавку не бере. І я, блядь, абсолютно точно знаю, що цього бути не може! Не може бути такого! Як же мене канудить! Яка ж я сука! Не може бути такого! Чому я сюди поїхала?! Чому я не залишилася з ним?!

На екрані на тому ж стільці в тій же кухні з’являється Мама Інни.

Мама Інни: Хлопці, ви Інну не бачили?

Павлик: Ні.

Чоловік Серафими: Не було. Своїх ніяк дочекатися не можемо.

Мама Інни (зітхає): Сьогодні майже не спала. Повітряні тривоги. Десь далеко щось гупало. Тільки під самісінькій ранок задрімала, й до мене прийшла Інна. Каже, я так води хочу. А я їй відповідаю, так напийся. Дивися, у нас у глечику вода свіжа прохолодна. А вона мені: ні, мамо, мені живої води потрібно. Розумієте? Живої води попросила. Я прокинулася в сльозах. Ніби нічого страшного й не наснилося. Але що ж воно таке було, що моя Інна живої води захотіла? І що воно таке, ця жива вода?

Коля Хромий: Блисне промінь у думки заплутані – я жду проміння. Я не хочу думати, я не хочу думання, думка стомлена.

Мар’яна: Остапе, сонце моє, як там ти?

Остап (з автоматом на фоні бліндажа): Б’ємо орків, сестро, як можемо. А ти там як?

Мар’яна: Уночі на кооператив було кілька прильотів. Це такий жах. Такий жах. У мене й досі руки тремтять.

Остап: Росіяни навмисно били по дачах?

Мар’яна: Хтозна, може і навмисно. На двох найближчих до озера вулицях люди загинули. Хороші люди. Ні з ким із них не приятелювала, але бачила, звичайно, щодня й на вечірніх зібраннях, і тут, на галявині, де ми ловимо мобільну хвилю. Один будинок просто впав, склався, як іграшковий. Інший загорівся. Пожежа була велика. Осколками посікло ближні дачі. Є загиблі й поранені.

Остап: І що ви, самі розбиралися з тією пожежею?

Мар’яна: Та ні. Пожежників викликали. Хлопці їздили по них в Містечко.

Остап: І що, ті приїхали? Невже працюють у цих умовах?!

Мар’яна: Так. Працюють, рятують. На власний кошт купують пальне. Ризикують життям. Якби не вони, пожежа перекинулася б на інші вулиці.

Павлик (чоловіку Серафими): Чуєте, що каже?

Чоловік Серафими: Чую. Боже мій, Боже мій! (щоб не кричати, затуляє собі рота)

Остап: Ти себе бережи.

Павлик: У нас дім на ближній вулиці до озера. До пляжу сто метрів.

Мама Інни: О, Боже, Інна! (шепоче) О, Боже! Жива вода. (хапається за серце, зникає з екрана)

Мар’яна (сміється): Не зрозуміло, що це значить у цих умовах. Як берегтися, Остапе. Але добре, ти теж бережи себе, брате. Ангела тобі Охоронця!

Коля Хромий: Чуєш, улюблена, – руки здіймаю, – чуєш: шумить... Все, що навколо, мене дослухає, все дослухає, тане щомить.

Чоловік Серафими: Цього не може бути. Просто не може бути. Не хочу в це вірити. Не можу в це повірити. Що ж мені тепер робити? Як сказати дітям? Кохана моя, Серафимо, сонце моє, як же так…

Коля Хромий: Чуєш, улюблена, очі стуляю, – рух цей – він серце твоє пройма? Чуєш, я знову очі здіймаю... Але чого тебе тут нема?

Павлик: Ми сорок п’ять років прожили разом. Росіяни, навіщо ви її вбили? Вона була смішна й хороша. Маленька. Усе життя викладала в школі російську мову й літературу. Цінувала вашу культуру. Сподівалася, що зміниться влада в Кремлі, і почнеться нова світла сторінка, і все таке інше… А ви її взяли й убили.

Вибухи, задимлення, звуки гелікоптерів, що працюють на малих висотах. Починає звучати в уповільненому ритмі «Танець маленьких лебедів» Петра Чайковського. Коля Хромий, Офелія, Казимир і Данило Андрійович починають танцювати.

Казимир: Дев’ятеро людей загинуло, з них п’ятеро дітей, найменшому три рочки. Чотирьох важкопоранених відвезли в лікарню в Містечко. Ви були колись у Містечку в лікарні, ні? Одноповерхова будівля. На ґанку горіх виріс іще торік, так досі й росте. Ніхто не спромігся видерти. Із ліків тільки спирт і знеболювальне. Жодного хірурга немає. Вони, ці нещасні дачники, хто ще живий, усі відійдуть за кілька годин. У них немає жодного шансу. Але вже добре, що не з болем. Біль не дуже хороший супутник, заважає ясно бачити смерть. Її справжні причини й наслідки.

Офелія: Приємно потанцювати під Чайковського в київському лісі з хорошими людьми.

Данило Андрійович: Ми з Казимиром не люди. А з тобою хоч Чайковського, хоч Глінку, бо ти така молода й така приваблива.

Казимир: А я, наприклад, додекакофонію більше люблю. (звучить Schoenberg: Suite for Piano, Op.25, але завмирає на другому такті, її знову перебиває Чайковський)

Офелія: Мені чотириста рочків, між іншим. Обличчя може бути оманливим.

Данило Андрійович: Завжди любив дорослих жінок і велику російську культуру.

Казимир: Дивна річ, ця їхня культура. Варто їй по-справжньому довіритися, і ось вона вже тутечки, приїхала у твій дім на танках радянського виробництва.

Данило Андрійович: Це правда. Така краса цей Чайковський. От би ще Пушкіна хтось почитав вголос.

Офелія: За Пушкіна в цьому лісі вже може куля прилетіти.

Казимир: Перебільшуєш, кумо. Але згоден, тенденції дуже позитивні. І насправді це тільки початок.

Коля Хромий: І думок не буде, і розбіжаться фрази, і трагічно будуть повторюваться. І ніхто не скаже, що то буде прекрасно, і заблимає, і загасне без вороття.

Данило Андрійович: Ти, Колю, краще б українських пісень співав. Бо від твоїх віршів щось навіть у мене депресія починається.

Музика затихає, але персонажі продовжують танцювати.

Елеонора (кричить): Так! Артеме, любий, я тут! Алло!

На екрані з’являється Олександр – похмурий дядько в автівці.

Олександр: Це не Артем, вибачте.

Елеонора: Як не Артем? Чому не Артем? (дивиться в айфон). Це його номер. Що відбувається? Де Артем?

Олександр: Ви, мабуть, Елеонора?

Елеонора: Так, я – Елеонора! А ти, блядь, хто такий? Чому в тебе телефон мого чоловіка?!

Олександр: Ваш чоловік загинув сьогодні на піхотній міні біля російського блокпосту. З’їхав у поле, щоб згорілу техніку об’їхати на дорозі й підірвався. Машина на ходу, як не дивно, а він не вижив.

Елеонора: А ви… Ви звідки це знаєте? Ви бачили, як він…

Олександр: Ми їхали разом на двох машинах. Я – в Містечко за батьками. Він – попереду – забрати вас. Але