Читати книгу - "Коли спалахують зорі, Наталія Ольшевська"

Адам

   Фух. Нарешті. П’ять пар. Чотириста п’ятдесят хвилин. Сім з половиною годин. Не відчуваю свій зад, коли виходжу з універу. Нудно. Довго. Я уже забув як бути студентом. Відчуваю себе двадцятидвохрічним дідом серед одногрупників, яким орієнтовно по дев’ятнадцять. Усі зелені та якісь перелякані, хоч вже й не першокурсники – шкребуть конспекти аж димить.

   Усе, що сьогодні розповідали – я вже знаю. Майже три роки роботи на батьковій фірмі змусили мимоволі вивчити усю теоретичну хрінь, яку тут пхають у голову, на практиці. Але Макар вимагає від мене папірець. Два тижні мені було достатньо, аби проаналізувати усю ситуацію під іншим кутом – Яблонський ще той мудак, і сісти за грати через те, що натовк йому пику було б безглуздо. Усі відведені мені двісті годин робіт у якості покарання - відпрацюю. Вчора був на  конюшні – на перший погляд нічого складного: носити коням сіно, корм, воду та чистити стійла. Останнє не найприємніше та все ж ліпше, ніж хвилюватися за те, як підняти мило у буцегарні. Завтра перший день роботи, а сьогодні потрібно відправлятися до друзів на свято життя. На церемонію я і так не встиг, але на святкування маю прибути вчасно.

   Плетуся до байка під зацікавленими поглядами студентів, котрі, мабуть, ніяк не втямлять, що я тут роблю, адже усі, з ким раніше вчився – давно випустилися. Знімаю кепку, закидаю в рюкзак, та одягаю шолом, який висів на кермі. Тягати його за собою бажання не було ніякого. Перекидаю ногу, сідлаючи свого коня, і раптом помічаю рудий спалах зі сторони входу. Моя гаряча одногрупниця. Коли вона увірвалася до аудиторії – я на кілька секунд навіть підвис: скуйовджене довге руде волосся, зелені очі, які відтіняла такого ж кольору сукня, що тісно обтягувала тендітну фігуру. Груди невеликі, а от ноги та зад – відмінні. Від неї приємно пахло кокосом, який я внюхав, коли відважив комплімент її філейній частині, навіть відхилятися не хотілося. Давно у мене не було рудих. З цією я б розважився в університетській бібліотеці. Але вона увесь день шипіла на мене, як кобра, коли сідав поруч у новій аудиторії усі п’ять разів. Навіть сам собі пояснити не можу для чого це робив. Мабуть, подобалося бачити рум’янець на її світлій шкірі, який з’являвся щоразу, коли вона ловила мій погляд або гарчала з вимогою пересісти. Зранку трохи перегнув, визнаю. Старий хрін з мікроекономіки точно не пробачить мого зухвальства, а руда потрапила під роздачу. Склезя, нашого викладача, я пам’ятаю ще з часів навчання – розраховував, що він, як і завжди, побіжить скаржитися декану і через декілька таких закидонів мене виключать. Та, очевидно, Макар і тут старанно попрацював. А тепер ще й совість не дозволить підставити цих шпаченят.

   Проводжу руду поглядом, поки та не зникає у салоні авто бізнес-класу. Це лише підтверджує мої припущення – мажорка. Але це не завадить разок добряче її трахнути, тримаючись за такі апетитні сіднички. Член повністю згідний з моїм рішенням, підтверджуючи його посіпуванням в джинсах. Такого давно не було. Зазвичай, щоб повністю збудитися, мені потрібні додаткові ласки. На руду ж реагує миттєво, варто тільки згадати її млосний видих, коли шепотів до неї на першій парі.

   Їду додому, приймаю душ та переодягаюся. Вкладаю подарунковий конверт до кишені піджака та викликаю таксі. Ще потрібно купити квіти для Сашки та Ніки.

   Через сорок хвилин розраховуюся з водієм, виходжу біля вказаного ресторану з двома букетами та йду всередину. Усі гості, яких зовсім небагато, збилися в купу. Помічаю Мар’яну, сестру Саші.

- Ну і де наші молодята? - відразу запитую.

- Ще фотографуються, - закочує очі. – З нудьги зараз помру. Вип’ємо?

- Не відмовлюся від парочки шотів, - кладу квіти на крісло та йду за Мар’яною до бару. Хоч вони з Сашкою і сестри – зовсім не схожі. Мар’яна блондинка, у якої язик не тримається за зубами. З нею ми познайомилися в лікарні. І енергії у ній в десятки разів менше.

- Текілу, - гепає рукою по барній стійці та всідається на високе крісло.

- Хочеш напитися до приїзду молодих? – здіймаю брову та сідаю поруч.

- У цих двох все так приторно-солодко, що не завадить перебити смак. Але вони заслужили, - підіймаємо чарки, які ставить перед нами бармен, цокаємося та випиваємо, закушуючи лаймом. – Моя молодша сестра виходить заміж, а я, мабуть, помру незайманою

- Що? - закашлююся від такої відвертості.

- Що чув. Повторіть, - командує до бармена, стукаючи чаркою в поверхню. – Раніше мені було ніколи думати про члени, а тепер пізно.

- Яке пізно? Тобі скільки? Двадцять сім?

- Угу, - бурмоче, впершись в кулак.

- Ти себе бачила? Та від хтивого підлітка до старого діда на «Віагрі» від тебе голову знесе. Не хочеш – не говори, що ти незаймана.

- А тобі важливо, щоб про таке попереджали?

- У мене таких не було, - перехиляю чарку. – По третій і досить.

   Випиваємо і йдемо до решти гостей. Приблизно через десять хвилин під гучні оплески з’являються Саша, Ніка та Олег. Усмішка сама розтягує обличчя, адже я невимовно за них радий. Особливо за малечу, у якої тепер буде справжня сім’я. Але за Тіма знову голка совісті коле в спину у тому місці, куди не дотягуються руки, аби видерти її. Ігнорую відчуття та вітаю молодят.

   Гостей небагато, але за столом весело і шумно. Ми з Мар’яною сіли поруч та налягаємо на шампанське, поки не приходить час для першого танцю.

   Підхоплюю Ніку на руки та розпочинаю обіцяний танець.

- І як настрій у моєї майбутньої нареченої? - запитую, кружляючи залом за декілька метрів від молодят.

- Класно! Ти сьогодні такий гарний,Адаме. Майже як тато,  - гладить по голові.

- Куди ж моїм штанам до твоєї сукні, - кажу у відповідь. Дівча хіхікає та ховає голову на плечі.

   Коли пісня закінчується, відпускаю Ніку до Олега та підхоплюю Сашу для наступного танцю, не даючи можливості поцупити наречену ще комусь.

- Вгараздило ж вас одружуватися у п’ятницю. Бабця казала, що так роблять тільки розлучені і цигани, - заводжу розмову.