Читати книгу - "Заборони тебе кохати, Ольга Вісмут"

— Так, — він усміхається на весь рот. — А ви що, нічого не пам’ятаєте?

— Все я пам’ятаю! — скидаю руку з вібратором.

Той починає дзижчати.

Я з переляку скрикую і жбурляю його подалі.

Чорт. Не очікувала, що ця річ ще і спрацює так раптово.

— Ну-ну, — Микита проводжає поглядом інвентар, що полетів геть. — Не треба так речами шпурлятися, особливо такими.

— Так, тупай звідси!

Не знаючи, що робити, просто упираюся п’ятами йому в живіт і починаю виштовхувати з ліжка.

А сама подумки мало не стогну: які ж там тверді кубики! Відчуваю це навіть пальцями ніг!

Але хлопець не зіштовхується.

Спритно ухилившись, раптом нависає наді мною.

— А як же найпрекрасніша ніч у вашому житті, Діано Георгіївно?

Його гаряче дихання обпалює оголену шкіру.

Я ніби в трансі. Дивлюсь у його очі та розумію, що падаю. Тільки голова, що гуде з похмілля, не дає остаточно загубитися в цих очах.

Струшую заціпеніння. Я тут старша чи хто?

— Найкраща ніч у твоєму житті? — пирхаю з незалежним виглядом. — Вітаю. А тепер встань і дай тьоті одягнутися.

— Люблю, коли ти в ліжку командуєш, — знову нахабно усміхається він.

Та за що мені все це?!

Ні, потрібно з’ясувати все тут і зараз. Дивлюсь у його очі, ніби там написано правду.

— Скажи щиро, у нас було щось?

— А ви як думаєте?

Микита проводить пальцями по моєму плечу. Його це все веселить! А ось я починаю злитися, але вперто зберігаю на обличчі маску гордовитого стерва.

— Отже, нічого не було. А то ти вже поділився б успіхами.

Мить — і Микита нависає наді мною, придавлює своїм тілом до ліжка.

Ковдра між нами не заважає відчути те, що тисне мені в низ живота, і це аж ніяк не вібратор.

— Поділитися з вами успіхами? — хлопець пропалює мене поглядом. — Дайте подумати. Може, розповісти, як ви зривали з мене одяг? Або як намагалися мене облизувати?..

Я із жахом втискаюся в подушку.

Та бути такого не може!

Чи може?..

Що я взагалі вчора виробляла? Я — головний бухгалтер, а цей хлопець у мене на стажуванні. Якщо він розповість хоч комусь… Він піде, а мені із цією ганьбою залишатись і працювати.

Моє обличчя починає палати.

А Микита схиляється ще нижче, майже зачіпає губами мої губи. Я витріщаюся на нього в повному ступорі й боюся навіть кліпнути.

— Жах, — видаю хрипким голосом. — А що ще було?

Нехай розповість усе, як є. Я прийму будь-яку правду. Ну переспали — то переспали. Усі ми дорослі люди. А потім я зможу його переконати, щоб він жодного слова не говорив на роботі.

Треба зараз заспокоїтись. Усе не так страшно.

Може, йому хоч каву чи чай запропонувати зранку раніше? Усе ж таки негарно буде з мого боку ось так просто його вигнати.

А Микита продовжує зухвало усміхатися, поки я прокручую в голові всі ці думки.

— А вам так одразу і скажи. Але мені сподобалося, особливо коли ви зверху, — підморгує він. — Можемо й повторити.

Я закочую очі.

— Так, Микито, ми дорослі люди, — починаю суворим тоном. — Все, що було між нами — просто випадковість. Забудь — і живи далі.

Він обводить моє обличчя темним поглядом.

— Випадковість — то випадковість. Як забажаєте.

— От і домовилися. Можеш одягтися? Я зараз встану і приготую нам сніданок.

Він досі лежить на мені. Мурашки знову пробігають тілом.

— А може, продовжимо? Ви вчора були такою активною.

— Переб’єшся! Я і так хочу забути це все, як страшний сон.

— То ви все одно нічого не пам’ятаєте? — усміхається Микита,

а потім скочується з мене. — Сніданок, то сніданок, Діано Георгіївно.

Я з полегшенням видихаю. Але тут він із нахабною усмішкою каже:

— Хоча я цю ніч навряд чи забуду.